Володимир Дрозд - Самотній вовк

Одного разу ми з матір’ю пішли на гостину, а там… «Я дозволю собі відчайдушний, але блискучий крок, так би мовити, красиво зіграю на публіку. Якщо в понеділок з квартирою Харлана буде вирішено на мою користь, а воно так і буде, — до мене вернулася звична самовпевненість, — я того ж дня подам нову заяву! Мовляв, красненько дякую керівництву, але вважаю, що квартира зараз потрібніша Юркові та Льольці, а я поки що переконаний холостяк, загартований по голосіївських кутках, тому прошу виділену мені житлоплощу передати молодій сім’ї… — Я аж пашів од щасливої ідеї. — Цей стратегічний хід створить мені популярність і серед начальства, і серед загалу. Адже нікому і в голову не прийде, що я раптом успадкував чотирикімнатний котедж…»

Я ледве відмахнувся від тих причепливих марень і з тривогою подумав, чи й справді не сталося чого лихого з матір’ю, може, це інтуїція? Смуток і тривога були зараз дуже на часі. Я вхопився за них, бо таки любив матір — почувався запущеним у піднебесся аеростатом, якого тільки тонка шворка єднала з землею, а ту шворку тримали материні руки. Від самої думки про нещастя очі зволожилися, я задивився у вікно, на придесенські заплави, аби приховати од шофера свою смутну розчуленість.

І десь по тому (саме переїздили міст через ріку, і крізь чавунні рамена холодно заясніла вода в окрайці з червоно-бурої шелюги) поріг свідомості переступила нахабна гостя. Я ще здалеку почув її гупання, але не мав сили боронитися, став збоку й застиг, вражено спостерігаючи, як та думка порядкує у моєму власному мозкові. «Спадок одразу вирішує для мене стільки проблем! Мати завжди хотіла, аби я став кимось значимішим, ніж досі. Втім, навіть біологічно усе правильно — старе дерево одмирає, аби коріння живило і гнало угору молоду парость…»

В’їжджали у Мрин.

Просто шляху на зеленому пагорбку височіла церква. Білі площини її стін стрімко злітали в небо, що його заволочувало пір’ясте низькохмар’я; під хмарами той політ віншували легкі, золоті, сонячні бані. Шлях тицявся в узгір’я, оббігав його, і церква ніби ширяла над подорожніми, розпростерши ясно-білі крила.

— Уміли будувати! — проказав директор, повертаючись усім тілом, аби довше бачити храм. — Дивишся — і, здається, піднімає тебе, звеличує…

— Ілюзія! — з нежданою злістю проказав я, аж Георгій Васильович подивовано зиркнув на мене. — Уміли впливати на психіку, тільки одривали людей од землі. Ніби десь щось іще є.

— Воно звичайно… — Директор притих, дивлячись тепер просто себе — в асфальтову стрічку вулиці.

Я розумів: сьогоднішня поїздка не зблизила мене з директором, скоріше навпаки. Що ж, Георгій Васильович відчув мою вовкодухість, але відчув і силу! Ще Харлан хвалився, що директор іноді пасує перед ним. Моя нестримна, наступальна (будьмо відверті — нахабнувата) енергія лякала його. Хай швидше дає дорогу, хай поступається місцем, інакше я і йому покажу зуби. Георгій Васильович потрібен мені лише як сходинка. І як щит супроти Прагнімака. Бо тому поки що зубів не покажеш — виб’є. Від згадки про заступника директора у мене підупав настрій…

Зі справами впоралися ми швидко, тут я вже постарався. Помітивши мою запопадливість у роботі, Георгій Васильович злагіднів:

— Ну, козаче, годину-дві, поки ми тут з товаришем згадуватимемо наші молоді літа, погостюй у матері. Скажи шоферові, хай підкотить тебе під неньчині вікна. Але не запізнюйся, бо автобусом нас наздоганятимеш — футбол!

Я заскочив у кондитерську, купив торт і пляшку мускату для вітчима. Хоч вітчима, може, й не буде вдома, у когось майструє, ремонтний сезон, вікна-двері-печі, він до всього вдатний. Машина пронеслася куцими центральними вулицями міста і звернула на бруківку, яка брала приступом піщані згір’я. З обох боків бруківки стояли одноповерхові, часом ще давні, з високими підмурівками будиночки; вилинялі на сонці ясно-коричневі, руді чи зеленкуваті дахи, стіни й загорожі, шо їх мережили тьмяним багрянцем кучматі верхів’я садків. На ушулах воріт незворушно дрімали коти, паперові квіти рожевіли на свіжій ваті між подвійними рамами. Уздовж бруківки попід парканами вилискували стежки.

Це вже був світ мого дитинства, і серце забилося швидше. А коли машина за моїм знаком шмигнула в бокову вуличку — я геть розчулився. Від недавніх думок, що гнітили в дорозі, лишилася тільки щемлива, але вже не така обтяжлива готовність до сумної несподіванки, проте мати моя, жива й дужа, стояла на ґанку і, щойно шофер загальмував, сплеснула руками та побігла до хвіртки. Я вийшов з машини, недбало кресонувши дверима, ніби то була для мене буденна справа — виходити з «Волги», і тепло усміхнувся до матері. Вона обійняла мене, потяглася цілуватись. Я ніколи не любив цих ритуальних поцілунків при зустрічах, все ж пересилив себе і цмокнув біля материного вуха, упіймавши себе на чіткій думці: «Тільки-но я думав про материну смерть…» Проте в душі не відчув ні огиди до себе, ні розпачу — лише твереза, холодна байдужість. Вернувся до машини, запросив шофера перекусити, але той мовчки похитав головою: машину чекав директор. Я спогорда кивнув, ніби дозволив їхати, мати стежила за кожним моїм рухом, через паркани зиркали сусіди.