Але тому, що сталося наприкінці лютого, не зміг протистояти навіть сам Юрій Юрійович. У понеділок, як завжди о дев’ятій ранку він відчинив уже металеві двері редакції і завмер від жаху — на столах не стояло жодного монітора. Редакція була порожня і нагадувала дім, із якого втекли всі домашні тварини. Юрій Юрійович нервово обшукав кишені, тремтячими руками дістав гребінець, але волосся не піддавалося нерівним рухам: воно ворушилося само по собі на тім’ячку і встало дибки, наче кінь на пам’ятнику Щорсу, на потилиці. Юрій Юрійович пригадав, як вони колупалися над картинкою на Восьме березня, як вийшли з редакції зі Славком вчора близько дванадцятої ночі… Він кинувся вниз по сходах на перший поверх до вахтера: ну не міг же той нічого не чути! Потрібно викликати міліцію; зателефонувати Миколі Миколайовичу, повідомити про біду Славку, порадитись, як доробити газету — дві сторінки лишалися не зверстаними; ще комусь, певне.
— Як це не бачив? — образився вахтер Михалич. — Сьогодні о сьомій приїхав ваш директор із якимись хлопцями, сказав, що візьме техніку. Знесли, загрузили — і все.
— Як — Микола Миколайович? — Юрій Юрійович міг уявити, що техніку забрали за борги бандити, конфіскували за не віддані кредити податківці, кінець кінцем, що редакцію банально пограбували, але те, що без засобів виробництва їх залишив, навіть не повідомивши, особисто засновник — ні, це не вкладалося в його голові, було вище його розуміння.
Похнюпивши голову, він поплентався, подерся, поліз крутими східцями назад на дев’ятий поверх, а коли піднявся, то почовгав по довгому, через великі вікна залитому вже майже весняним сонцем, коридору майже з заплющеними від сліз очима, орієнтуючись лише на звук телефонного дзвінка, який розривав могильну тишу редакції. Він не хотів брати слухавки, життя у його розумінні втратило сенс, тому він оминув двері офісу і пішов до туалету, де довго вмивався і розчісував своє скупе біляве волосся, пригладжував його мокрими долонями, тер червоні очі, витирав носовичком сльози, довго дивився на гак, на якому мирно висіла на куцому дроті лампа, проте всі дії виявились марними і телефон не замовкав.
— Слухаю, — глухим голосом нарешті відповів, не витримавши противного звуку, Юрій Юрійович.
— Добрий день, — бадьоро, як завжди до краю наповнений оптимізмом, зазвучав у слухавці баритон Добронравова. — Хто це? Це редакція «Газети Добронравова»? Головного редактора покличте, будь ласка, до телефону.
— Це я, Миколо Миколайовичу, — недружньо озвався Юрій Юрійович. — Слухаю вас уважно.
— Юро, не впізнав, пробач, заради бога! — розвеселився ще більше Добронравов. — Багатим будеш!
— Я так сьогодні зранку і зрозумів, — зіронізував Юрій Юрійович, — як до редакції зайшов, так і зрозумів.
— Ти що, через техніку образився, Юрко? — Добронравову завжди в театрі краще за все вдавалися ролі бовдурів по типу актора-любителя Мотка з п’єси Шекспіра «Сон літньої ночі». — Так ти не хвилюйся, скоро все поверну, я обіцяю, — сказав видавець впевнено, але, очевидно, що й сам собі не повірив, тому зрадницьки чи то хмикнув, чи то хрюкнув. — Ви поки там зі Славком відпочиньте. Тижня два-три, поки я все владнаю, а там разом навалимося — і знову до праці. Ну що, лади?
Юрій Юрійович навіть не знав, що відповісти людині, яка так безсоромно з нього зараз знущалася, крім: «Всього вам найкращого». Бо Добронравов, як ніхто інший, прекрасно розумів, що не існуватиме більше ніякої газети. Всі зусилля, які докладалися ці три місяця, підуть собаці під хвіст, і не має ніякого сенсу розглядати цю пропозицію, бо, звісно, нічого не відбудеться. Ні через два, ні через три тижні, ні через місяць — Добронравов по вуха заліз у борги, і не через довгі два-три тижні, а через якихось два-три дні його труп можуть знайти десь у посадці за містом, чому, до речі, ніхто не здивується, можливо, крім його дружини Іраїди Йолкіної, яка, як кажуть люди, аж до останньої миті перед крахом бульбашкової імперії мала цілковиту впевненість, що її Колєнька багатіє з кожним днем. Та блискучий план актора-невдахи і майбутнього мільйонера по захопленню регіону провалився, настав час вшиватися. Чим насправді й зайнялися всі його друзяки-товариші-комерційні директори, які зробили собі чималий на той час капітал. На плаву лишилася тільки газета, але й до неї дійшла черга цього понеділка.
Десь у глибині своєї піонервожатської душі Юрій Юрійович жалів Добронравова, жалів, як талановитого піонера, спійманого на чомусь поганому, але насправді було не до сентиментів, кожна хвилина була важлива.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу