Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

— Якось зробили, — відповів Юрій Юрійович без притаманного йому ще до нещодавно перед Добронравовим ентузіазму, — зі Славком на заводі. А коли комп’ютери повернуть, Миколо Миколайовичу?

Добронравову, певне, набридло брехати, та й у такій ситуації це виглядало б відвертим знущанням.

— Я думаю, що ніколи, — певне, це єдині чесні слова, які він вимовив останніми тижнями.

— А кому ви їх віддали, якщо не секрет?

Добронравов назвав ім’я вельми поважної людини, яке я не хочу тут називати, бо вона і досі при справах.

Через два дні Славко з Антоніною, які уважно дивилися весь цей час на самоті в осиротілій редакції телевізор і багато чому навчилися у нелегкому мистецтві кохання, беручи до уваги досить незручні редакційні крісла і невеликі столи, із величезним подивом спостерігали, як до кімнати повертається техніка. Ні, з Добронравовим не сталося ніякого дива, ніхто не залишив йому спадок, і він не знаходив золота: просто Юрій Юрійович знайшов ту поважну людину і викупив комп’ютери, взявши гроші в борг у Герцога та його мажорної компанії.

Останнім, що з’явилося на столі і після того, як підключили комп’ютери, був торт його власної випічки.

— Юрію Юрійовичу, хто навчив тебе пекти такі смачні торти? — питала, облизуючи чайну ложку, здивована вкрай Тоня. — Хоч одружуйся з тобою, такий ти на всі руки майстер!

— Ти вже одружена, — серйозно відповів Юрій Юрійович. — Ніхто не вчив. Сам. Колись я хотів виховувати дітей, створити свою систему виховання, більш модернову, збудовану на сучасних реаліях життя, щоб діти росли добрими і сміливими. Але не судилося.

— Ну, тепер-то ти наймолодший у місті головний редактор найпопулярнішої газети, — відгукнувся Славко, — скоро розрахуємося з боргами, наймемо людей, заживемо веселіше!

— Я люблю свою газету, — Юрій Юрійович так і сказав — «свою». — Як процес, як подарунок, який мені дала доля, щоб не жебракувати і не їхати з міста. Але мені не дуже подобається те, про що ми пишемо. Точніше, зовсім не подобається.

— Як це так?! — здивувався Славко. — Як не подобається? У нас найкраща газета!

— Я й не сперечаюся. Але я її ніколи не читав би, коли б був сторонньою людиною. Але і без неї я тепер жити не можу, такий от парадокс! До того ж, навіть весь цей наш майбутній добробут, яким ми маримо, він повинен же бути для когось. Для когось, — задумливо і сумно повторив він. — А я зовсім самотній.

Як тільки Добронравов перестав сувати носа у життя газети і лапу в касу та полишив у спокої техніку, яка тепер невідомо кому й належала, справи пішли вгору. Наклад ріс невпинно, з’явилися розповсюджувачі, дідусі й бабусі з «кравчучками» і спеціальними пристроями, які вони навішували дивним чином собі на плечі — разом із міняйлами та наперсточниками на вулицях всіх маленьких та великих міст країни вони стали живими символами тих часів; запрацювали більш-менш розрахунки з поштою; в газеті навіть почала з’являтися реклама. На такому позитивному тлі Юрій Юрійович прийняв кілька принципових рішень. Насамперед він перестав торгувати газетою особисто, а винайняв на посаду керівника відділу реалізації одного зі своїх незчисленних однокурсників, що дозволило йому хоча б трохи відсипатися по середах; начальником відділку реклами він запропонував стати Антоніні, яка взялася до справи так завзято, що випадали дні, коли бухгалтер, яка також тепер з’явилася на підприємстві на постійній основі, не встигала приймати гроші за приватні оголошення та рекламні повідомлення дрібних підприємців. Для впорядкування роботи безпосередньо редакції Юрій Юрійович запросив на посаду відповідального секретаря кандидата психологічних наук Володимира Івановича, який нарешті зміг піти з ненависного базару і впритул зайнятись рубрикою для місцевих божевільних «Ви запитували — ми відповідаємо». Коректором став заступник декана філологічного факультету Олександр Васильович Кащенко. Сформувавши таким чином вельми достойний, за його розумінням, колектив, Юрій Юрійович призначив всім доволі солідну для того часу платню, але й навіть після цього, завдяки оборудкам із Інесою, які дозволяли багатократно зменшити собівартість, лишалися вільні кошти, які вони пустили на покриття будь-яких навколишніх та супутніх боргів Добронравова, які б могли завадити діяльності газети, а таких боргів виявилося чимало, можете мені повірити.

Тим часом містом прокотилися чутки, що Миколу Добронравова спіймали в Києві на залізничному вокзалі при спробі сісти в потяг «Київ — Варшава» і помістили в СІЗО. Юрій Юрійович на чутки уваги не звертав, а займався своїм ділом. Нарешті він міг левову частку часу присвятити редакційній політиці газети, яка, хоч і користувалася великим попитом, могла б ще більш достойно відповідати на виклики суворого часу.