Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

— Добрий вечір цій хаті, — ввічливо привітався Зиря і представився, щоб не виникало питань, — Зиря.

— Дуже приємно, Ігорю Петровичу, не чекали бачити вас у редакції нашої газети. Велика честь для нас. Юрій Юрійович, головний редактор і журналіст, — представився Юрій Юрійович за відсутністю прізвиська, точніше останні кілька років ім’я та по батькові, вважай, і було у нього наче прізвисько. — Коли вже випала така слушна нагода, може зробимо з вами інтерв’ю?

Юрій Юрійович грав ва-банк: у впливового редактора впливового видання, яким, звісно, «еротично-ділова» газета бути ніяк не могла.

Але при словах «редакція» і «журналіст» Зиря трохи напружився, а слово «інтерв’ю» йому взагалі дуже не сподобалося, бо, так само як Юрій Юрійович не мав досвіду спілкування зі злодіями в законі, так і злодій в законі ще не мав досвіду спілкування з журналістами, і певне, багато б чого дав, щоб якось запобігти таким знайомствам і в подальшому.

— Ваш директор, Актор, завинив мені гроші, — сказав Зиря дуже повільно і тихо, не чекаючи, коли всі закриють рота, а потім замовк на якусь мить — і з цієї великої театральної паузи стало зрозуміло, що сам він актор куди більший, ніж Добронравов. — Але грошей у нього нема. Я чув, що тут є якісь дуже гарні комп’ютери. Який тут самий крутий, цей? — Зиря ткнув пальцем у найбільший монітор. — Бери коробки, складай — віддам племіннику, хай грається в іграшки.

— Без проблем, Ігорю Петровичу, але хай ваші хлопці самі складають комп’ютери, — Юрій Юрійович стояв над прірвою. — Бо я не в курсі, що там до чого, не знаю, як відчепити проводи, а тут така крута техніка, не дай бог щось неправильно зробиш — і все, згорять. І пропали двадцять тисяч баксів. А технаря нашого немає зараз.

— А коли він прийде?

— Не знаю. Завтра. А, може, післязавтра, він же тут не на постійному місці працює, та й грошей тут не платять.

— Що, зовсім? — Зиря став серйозний, і одразу ж коротко стрижений натовп у шкіряних турецьких куртках, з поламаними вухами і пласкими носами напружився, підібрався, готовий в одну мить розірвати на шматки будь-кого, хто попадеться на дорозі. Але на дорозі стояв лише скромний і недолугий Юрій Юрійович і сиділа тендітна Антоніна, яка, до речі, ані трохи не втратила присутності духу, навпаки, трималася, високо піднявши голову.

— Зовсім, — відповів ЮрЮр, — не платять. Жодної копійки, — і не каплі не збрехав. — Я можу, звісно ж, віддати вам техніку, але тільки якщо ви залишите мені розписку для Добронравова, що це саме ви забрали.

— Ти що, — кумедно здійняв брови хаткою Зиря, — хочеш, щоб я тобі ксіву написав, вирок сам собі написав? — він щиро розсміявся. І весь натовп загигикав, а потім заржав, як табун колгоспних коней.

— Ігорю Петровичу, ви ж людина, яку всі знають і поважають, — знову вдався до хитрощів Юрій Юрійович, — мудрий чоловік, до якого всі звертаються зі своїми проблемами. Судіть самі: якби я звернувся до вас із проханням розсудити нас з Миколою Миколайовичем, який би звинуватив мене у крадіжці техніки, чий бік ви б прийняли? Хто б довів мою правоту?

— Я сказав би, що забрав, — Зиря уважно слухав монолог Юрія Юрійовича. — Ти що, моєму слову не довіряєш?

— Я маю честь бачити вас вперше, але, виходячи з вашої репутації, впевнений, що не можу вам не довіряти. Тому, вважаю, ви не маєте намірів вчинити лихо, тож якийсь папірець для вас нічого не вартий.

Зиря обвів поглядом братанів:

— Хто-небудь може відключити ці ящики?

Братани помахали головами — комп’ютерщиків серед них, на диво, не знайшлося.

— Тоді ви двоє, — Зиря ткнув пальцем у бік близнюків, — сидітимете тут і вдень, і вночі — стерегтимете, щоб Актор не вивіз техніку. І за цим придивляйтесь, — показав одним поглядом на Юрія Юрійовича, — але нікого не чіпати. Ми пресу поважаємо. — І задоволений вдалим фінішем не зовсім зручної ситуації, Зиря з натовпом вивалився до коридору.

— Поважна людина, — сказав Юрій Юрійович, звертаючись до близнюків, — приємно мати справу. Ніж заховайте, не вдома.

Близнюки мовчки сховали ніж, розуміючи, що диспозиція трохи змінилася, і влаштували собі пункт спостереження у кутку, де й проводили дні і ночі, чергуючи то разом, то по черзі, цілий тиждень. Цілий тиждень довелося ночувати у редакції і Юрію Юрійовичу, тому що, як справедливо він розсудив, покладатись у таких тонких матеріях на незміцнілі душі юних рекетирів було б дуже не завбачливо. Спочатку хлопці поводились, як вовчата, яких помістили у вольєр зоопарку — на кожне запитання огризалися, скалили зуби, підвивали від нудьги та несвободи, відмовлялися від угощення, але потім обвиклися, почали здороватися за руку, і, коли настав час розлуки, вони вже ледь могли відірватися від комп’ютерної гри «косинка», на яку присадив їх Славко, і, не вагаючись, брали чай із кексами з рук Антоніни. Спостерігаючи за таким прогресом у поведінці пацанячого молодняка, Юрій Юрійович, із ностальгією згадуючи свою втрачену першу професію, ще раз переконався, що добре слово і правильне ставлення приємне і корисне не лише кішкам. «Дуже перспективні хлопці, дуже перспективні! Вісімнадцять років, а вже з ніг збивають одним ударом!» — хвалив близнюків один наш спільний знайомий, добре відомий у вузьких колах.