Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Товстий круглий вусань, людина в наших колах вельми шанована і зараз, немало подивувався такій достойній поведінці Юрія Юрійовича і навіть запропонував тому непильну, але високооплачувану роботу в своїй конторі: навіть у теперішні часи всі роботодавці мають великий дефіцит на справжню людську породу; в якій галузі нам не доводилося б діяти, справжніх людей скрізь обмаль. Юрій Юрійович, звісно ж, відмовився і прямо з підвалу поїхав — куди б ви думали? — до друкарні, вибачатися перед директором. Як він мені пояснив, всі ці три дня його терзала гірше прокази не думка про те, що з нами зроблять, якщо Добронравов не віддасть гроші, не те, що його можуть посадити до в’язниці за оборудки з держпідприємством, а те, що він обдурив директора друкарні. «Це першопричина всіх бід, невже не зрозуміло?» — просто пояснив він. Звісно, простіше не буває. Але така моральна цнотливість аж ніяк не вирішувала головної проблеми: де взяти гроші, щоб розплатитися, Юрій Юрійович, звісно ж, не знав.

Як він умовляв директора, що він тому казав — я не в курсі. Знаю лише те, що газета продовжувала виходити, але кожний наступний номер друкарнею, а потім і містом поширювалися чутки, що газета не вийде, що вже точно це останній раз. Але газета виходила і виходила, дивуючи недоброзичливих колег, кожної середи і, наймерзенніше, ставала все цікавішою, на погляд, звісно ж, широкої публіки.

А Юрій Юрійович зробив одну розумну річ. Він перестав здавати гроші до бухгалтерії центрального офісу. Виручку з наступного ж, власноруч проданого накладу, він здав до каси друкарні; виручкою з наступного за наступним розплатився з боргами і знову заплатив друкарні; таким чином під кінець лютого Славко і Антоніна отримали частину зарплати за листопад, а Юрій Юрійович розплатився ще й за оренду офісу. Що й казати, справи у них йшли непогано, газета розходилася, як пиріжки, чи то пак, можна сміливо сказати, навпаки. Юрій Юрійович після випадку з боргом і підвалом, нарешті зрозумів, із ким він має справу і що сподіватися на щось добре від Добронравова, принаймні на цьому етапі, не варто, і все, що пов’язано з газетою, цілком на його плечах. Воно й раніше, з самого початку, звичайно, так відбувалося, але відтепер на своє тимчасове невтручання у справи погодився і Микола Миколайович. «Ви поки що працюйте тут самі, як можете. У мене справ і так багато; фірма велика, молода. А ви й без мене добре впораєтесь», — сказав бос, після чого пару раз зненацька заскакував до редакції за готівкою, певне, розраховуючи на легку здобич, але Юрій Юрійович завбачливо казав, що все вже здав у друкарню, а вчора приходив прокурор. На жарт про прокурора Микола Миколайович реагував кожного разу неадекватно, сіпався зі стільця, що слугувало приводом для інших постійних жартів.

Так продовжувалося, аж поки до редакції не прийшли вельми цікаві персонажі. Якщо не стикатися з ними у справах або віч-на-віч у темних провулках, а бачити лише у романтичних серіалах про «бригади» та ін., то можна вважати їх славними хлопцями, але ж бо нам-то добре відомо, що життя значно суворіше, ніж нам показують по телевізору.

Коли холодним лютневим вечором Юрій Юрійович відчинив легкі фанерні двері до офісу, вкотре зауваживши про себе, що пора б уже їх давно поміняти на міцні металеві, а то, не дай боже, винесуть комп’ютери, і переступив поріг уже рідної редакції, він побачив дивну картину. Посеред кімнати стояли два абсолютно однакових короткострижених білявих хлопця, чий зовнішній вигляд, починаючи від погляду і закінчуючи одягом, не залишав жодних сумнівів щодо роду їхніх занять. Молоді люди, не звертаючи уваги на Антоніну, яка, піджавши губи, із суворим виразом на обличчі працювала за комп’ютером, розважалися тим, що по черзі встромляли великого мисливського ножа то в паркет, то в дверцята старої шафи. І якщо колись настелений на совість і на якісне покриття паркет ще якось міг витримати таке знущання, то шафа, якій вже й так давно пора було на пенсію, зяяла величезними дірками і приречено стогнала. Юрій Юрійович зупинився. Вражений таким непритаманним для офісу редакції газети видовищем (що йому, як молодому починаючому редактору, легко можна пробачити, тому що за коротку, але яскраву свою кар’єру він ще неодноразово переконається, що візит бандитів у порівнянні з побаченнями з певною категорією читачів є легкою прогулянкою за вранішньою кавою в гастроном напроти), Юрій Юрійович ввічливо привітався і пройшов до свого столу. Близнюки кивнули, не повертаючи голів, захоплені влучанням ножа у папірець, в якому ЮрЮр стримано впізнав свіжу накладну з друкарні. Від влучання ножа дверці раз у раз кректали все важче і вже готові були викинути білий прапор і впасти на підлогу.