Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Грошей, до речі, їм так і не заплатили, і коли ще заплатять, було під великим питанням. Але Юрій Юрійович продовжував вперто тягнути, як Сізіф, свою каменюку нагору. Газета не була його власністю, і в будь-який момент він міг опинитися на вулиці, адже ніхто, здається, і не думав приймати їх офіційно на роботу. Але риси характеру, які так яскраво проявилися у нього, коли він працював вожатим у піонерському таборі — відповідальність, чесність, а головне, вміння розуміти людей і не ставити власні потреби вище суспільних, — не залишали Юрію Юрійовичу вибору. Він бився, наче лев, за кожен рядок, за кожен екземпляр і зовсім не розуміючись на видавничій справі, робив все залежне і незалежне для досягнення мети — виходу чергового номера в світ. Він був схожий на рибу, яку в доісторичні часи викинуло на берег, але здається, він був саме той екземпляр, якому в ході еволюції суджено перетворитися на земноводного ящера. Я часто думав, чому саме Юрію Юрійовичу випала така нагода, чому саме він зміг робити те, що не до снаги іншим, більш вправним, більш досвідченим, більш професійним, більш нахабним, більш, зрештою, талановитим, і раз у раз приходив до висновку: Юрій Юрійович був самою нормальною серед нас людиною. Саме так — і не інакше. Ми всі скористалися його доброзичливістю, чесністю, відкритістю, але, якщо покласти руку на серце, поміж собою тихенько посміювалися з ЮрЮра, вважаючи його трохи недолугим, недалекоглядним, слабким чи якимось там ще, але точно не схожим на нас. А насправді все виявилося навпаки, час розставив все на свої місця: так, Юрій Юрійович був вельми оригінальною людиною, але найнормальнішою серед нас усіх, це точно. Але чому ми так тоді вважали? Що спонукало нас до таких думок? Я маю лише одну відповідь: тоді ми думали, та й зараз багато хто так думає, що до 1991 року ми жили начебто у правильній реальності, а після потрапили у викривлений світ. Це найбільша брехня, яку я чув за все життя, яку тільки можна собі уявити. Насправді до 1991 року ми жили у супервикривленій реальності, а після потрапили у точно таку ж, але вигнуту в інший бік. Ми не знали нормальних людських стосунків. Певне, останніми, хто може похвалитися адекватною свідомістю і чистим сумлінням (а це речі взаємопов’язані) були наші прабабці і прадіди, які працювали на землі, дихали свіжим повітрям, мали по десятеро дітей, а то й більше, і ходили до церкви. У наш час такими є тільки генії, божевільні та діти. Зрідка — жінки, охоплені полум’ям кохання. Цілісність — ось як одним словом можна охарактеризувати Юрія Юрійовича. Він був цілісною особистістю, і саме це могло зробити його як успішним вожатим піонерського табору, який плекав мрію виховувати дітей, так і головним редактором, який, не розуміючись на справі, без грошей створив на рівному місці найпопулярнішу в місті газету.

Юрій Юрійович продовжував квартирувати у Герцога, який, маючи непогані як на той час і на їхній вік гроші, що надсилали з Італії батьки, жив досить весело. За квартиру Герцог із Юрія Юрійовича грошей не брав, але, тим не менш, мав з товариша неабиякий зиск — той прекрасно готував всілякі ласощі, а останнім часом взагалі зробив «Книгу про смачну та здорову їжу» настільною. Як тільки не експериментував Юрій Юрійович, коли йому нарешті випадала вільна годинка або вихідний день, чого тільки не придумував! Гості Герцога дивувалися і не вірили, що це справа рук отого вайлуватого здорованя, який, для того щоб позбавитись хибної звички скубти своє волосся гребінцем під час приготування їжі, завжди в додаток до білосніжного фартуха пов’язував на голову білу в жовтий дрібний горошок хустку, спеціально придбану для таких випадків.

Нічні гулянки і дівочий вереск інколи заважали Юрію Юрійовичу зосередитись, але, по-перше, не в його випадку вередувати, а по-друге, з початком роботи над газетою він повертався додому дуже пізно, якщо взагалі повертався. Єдина жінка, яку він спостерігав часто і близько, була Антоніна. Та вона була дружиною головного режисера ТДЮ, що насправді, як з’ясувалося опісля, аж ніяк не заважало Славку, який не дотримувався таких суворих норм моралі, як його колега. Юрій Юрійович дуже страждав від самотності, але від своїх принципів відступитися ніяк не міг, до того ж газета на досить довгий час замінила йому все: і любов, і дружбу, і навіть жінку.

І все ж таки Юрій Юрійович знайшов ту, яка простягла йому руку допомоги у вирі нескінченних проблем бурхливого океану газетного життя. Точніше, це вона його знайшла. Інеса мала фарбоване яскраве руде волосся, майже завжди нетверезий вигляд і шістдесят п’ять років, останні двадцять із яких вона пропрацювала на складі обласної друкарні. Коли Юрій Юрійович усвідомив, скільки виробничий відділ друкарні нарахував йому платити в середньому за один екземпляр, то зрозумів, що яким би цікавим він не робив видання, ціна, яку потрібно ставити у роздріб, виходячи з такої собівартості, занадто висока — газету елементарно ніхто не купить. Тобто, по суті, його дітище приречене на хронічну економічну хворобу зі швидким летальним кінцем. Сперечатися з виробничим відділом, вести переговори з директором друкарні не дозволяли попередні домовленості, тож ситуація здавалася безвихідною, що вганяло Юрія Юрійовича у розпач та розпуку — він не знав, не уявляв, як зарадити біді, яка тихою сапою ставила хрест на їхніх зусиллях, робила їх заздалегідь безглуздими. І ось у такий момент, коли засмучений невеселими думами Юрій Юрійович йшов друкарнею, з темного прокуреного коридору хтось тихенько сказав: «Гей, редакторе, тебе Інеса кличе!» Не роздумуючи, майже механічно, він завернув до складу, де побачив купку різночинців, предметом одвічних роздумів і секретних змов яких була пляшка горілки, що стояла на перевернутому догори ногами ящику, гордо уособлюючи напівпорожньою тарою нескінченне прагнення людського духу до свободи. Компанія виглядала ще екзотичніше завдяки розташуванню ящика для медитацій та поглинання сущого — кругом велично здіймалися рулони газетного паперу, серед яких королева складу Інеса та її піддані виглядали наче маленькі будди в Гімалаях. «„Волга“, „Балашиха“, „Сиктивкар“, „Кондапога“», — читав Юрій Юрійович етикетки на омріяних ним уві сні, але недоступних благах газетовидавництва. Все це коштувало дуже дорого, але все ж таки значно дешевше, ніж продавала йому друкарня. Але ж де взяти таку купу грошей, щоб купити вагон паперу? Хіба що йти просити у Миколи Миколайовича; але щось підказувало Юрію Юрійовичу, що повернеться він з центрального офісу не тільки без чужих грошей, але й без своїх. Що не кажіть, а не дарма Добронравова вважали перспективним бізнесменом.