Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

«Варто?»

Я розтанула, ніби прокинувшись від летаргійної вічності, ущипнула себе за руку, щоб дізнатись чи не марю. Чи справді ти сумніваєшся так сильно, як я колись?! Та це був перманентний, тихий, запаморочливо сухий сумнів. Він поволі розчинявся у повітрі, перегортаючи гарячі передчуття чогось прискіпливо жахливого.

Нарешті довгожданих сто відсотків. Відчула, як віддала усе, «до краплини істеричного тет-а-тету», як у вірші, що диктував самотність, відчула, як поринула з головою і побачила відданість. Ти почав ділитись, сотнями міріад-частинок своєї любові. І нас стало по половині. Тебе п’тдесят і мене стільки ж, ми були одним цілим, на секунду здавалось, що так буде досить довго.

Та мить і...

Усе розсипалось, розітнулось, розтрощилось, перевернулось із ніг на голову, перекрутилось акробатичним акцентом, упало й розбилось, залишаючи по собі брудний слід самотності. Сумнів і невпевненість розірвали усе.

...Тепер ми окремо. Частинка одного цілого, та кожен намагається віддати своїх п’ятдесят відсотків якійсь іншій людині, тій, що хоче бути поряд. Сімдесят вдається віддати, забрати назад теж можна. Але повернути втрачене ціле, розпрощатись із сумнівами — ніяк. Все марно, не заклеїш розбитого горнятка зі стінками кави, не збереш назад розірваного намиста довіри і не зітреш написів освідчень губною помадою на кривому дзеркалі. Не побачиш солоного моря всередині моїх зіниць, не матимеш нагоди відчувати, як очі змінюють барву в залежності від нічного чи денного освітлення, як тіло кристалізується, набирає нових форм, оцифровує душу до автоматизму, приховує дорогу іншим до внутрішнього серцевого сонцестояння. Цього не видно, коли маєш п’ятдесят відсотків, не видно нікому. Крім того, хто одного разу спробував заволодіти тобою, змусити ніколи не забувати про себе. Половина тебе, половина мене буде до завершення життя мати бодай один спогад, який пронесе крізь усе життя. Половина матиме сенс далі жити, радіти сонячному промінню та сяйву зірок, насолоджуватись вітром, коли карпатське небо нестиме свіжий весняно-літній аромат до твоїх вуст. Але половина — зовсім не ціле. Занадто довго чекати реінкарнації частини тебе в іншій людині. Довго, але можливо, коли сколихуєш найтонші миті, найдрібніші спогади. Вони проносяться за мить. Знаю, тобі, як і мені, досі болить, бо частинка цілого — це лише алегорія, насправді життя зовсім інше. Тут усе зводиться до інстинктів. Але я вірю, прийде саме той день, коли тобі захочеться послухати музику Дебюссі, випити філіжанку кави з молоком, загорнутись із головою у плед і чекати на свою втрачену половинку. І знайти її... Чи, принаймні, спробувати знайти...

—Я збираюся в центр. Тобі щось купити?

— Віскі, люба, віскі. Бо після вчорашньої ночі мене ніщо більше не врятує.

— Коханий, а ти не думав, що тобі може бути гірше?

— О, ні! Так хижо мені ніколи не було, і думаю, бути вже не може.

Сергій не бачив нічого, окрім кришталевої вази, що стояла на столі, весь час роздвоюючись.

«І хто придумав цей кришталь? — подумав. — Жах! О, мене навіть ваза вимотує, що вже казати про Любу...» — і тихо додав:

— Любочко, а ми... Пізно вчора прийшли?

Так, справді, вечір видався на славу. Друг Сергія запросив його з дівчиною до себе на день народження. І ось він прокинувся вранці, не пам’ятаючи навіть, що було після його приїзду додому.

— Хм, — озвалась Любов. — Так... Десь о третій ночі. Доволі рано, зважаючи на те, що ти спав уже о дванадцятій. Ми тебе дрімучого ледь до автівки дотягнули.

«Ура! — подумав, — значить, учора я був навіть дуже чемним!» І змусив себе посміхнутись.

— Йди, кицю, а я ще подрімаю!

Вони вже рік жили «під одним дахом», чи то пак, як зараз по-модному кажуть, «жили разом». Люба вчилась у медичній академії і бачила близьке світле майбутнє, працюючи медсестрою. І так обожнювала вечірки! Як у народі мовлять, куди вітер подує, — туди й вона! Звісно ж, при кожній нагоді тягнула бойфренда за собою. Отак і жили. На його чесно зароблені гроші, бо ж працював фінансистом, то й бідувати не доводилося. Щодня Люба пропадала на парах, адже пропускати заняття в академії не видавалося вірогідним, іноді щось готувала, часом вони замовляли їжу з ресторану. Єдиним беззаперечним моментом, обов’язковим для дівчини, було прибирання помешкання: їхня однокімнатна квартира завжди була чистенькою.

Він годинами сидів у офісі, працював, повертався пізно. Але завжди мав час посміхнутись до коханої та сказати їй бодай якусь приємність. Молоді люди не сварились, та й причин майже не було, обоє були не ревниві, та ще й «Рибки» за зодіаком. А тому розуміли одне одного з півслова (чи то тільки один знак тому причина, чи спорідненість душ, дивина та й годі!)