Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

Почав Андрій до неї заходити. То в гості, то на годинку, то на день, а то й на всю зиму. Жінка лишень дивувалась — куди чоловік пропав. Насправді ж відьма знала, де він ночі проводить. Благо, мала достатньо всього, щоб дитину годувати. Бо мольфарила собі багатство. Вже і хата має більше кімнат, і красива, і обставлена. А люди дивуються — самітника жінка не повінчана і така багата.

Андрій перестав пити і все Господа прощення молить, і як йому бути: послав йому Господь спосіб — прозріння, певне, як позбутися жони. Та й приснився йому віщий сон, жеби він знав, що вчинити. На свої іменини, себто в день Андрія Первозванного, коли всі спатимуть, тре буде постукати до свого вікна і всипати трішки зілля, як почуєш дикий крик жінки — то знай, вона мучиться за все те зло, що зробила, а потім частину зілля треба вилити під березою, що далеко в лісі росте, та ще й о дванадцятій ночі під святого Андрія — покровителя самітника. А як трохи запізниться, жінка всю силу виїсть.

Дванадцятого грудня, коли мороз був на диво сильним, Андрій зібрався до жони із гостинцем для хлопчика, він і не мислив собі навіть, як дитя назвали. А кликали його Іваном, як мати нарекла. Посидів, послухав погані речі жінки та й попрощався. А згодом як не сипоне у вікно зілля, що його вночі потай готував із листя барвінку, піжми, ромашки та ще якоїсь таємної, лише ним знаної, трави.

...Крик, ґвалт, плач, аж виє жінка! Як не кинеться до нього, не почне його бити, душити, кричати! Аж у сусіднє село чути.

Бачить Андрій, що зараз може померти, та й обіцяє жінці, що більше не каятиметься і стане такою, як вона.

Повірила стара відьма, а він — вирвався і дав дьору, тільки його й бачили. Побіг до верби, аж ось чує, що ще кілька хвильок лишилося до дванадцяти і по тому снігу та льоду шубовсь — упав, випростався та як не виллє усю ту воду біля берези. Тут сталося таке диво: його дім палав чотирма вогнями: зеленим, синім, червоним та чорним, а з ними жінка й дитина несправжня, вичаклувана, а з ним і все те чорне, що оточувало чорний ліс. І став той ліс таким красивим, з галявинами, наче на картинці, що висить у церкві, яку збудував своїми руками Андрій. Куди ходять його жона вінчана та його маленькі діти і служать Господу. А він згадує ті чорні дні, коли був самітником.

Може, і Ви в ту церкву колись завітаєте, то передайте Андрію, що сила Бога настільки велика, що він помагає страждущим і в найтяжчу хвилину. А може, він і сам то вже знає... Хто ж його бачив чи чув? А може, то все мені тільки наснилося?..

Я вже рік, як незнайома із твоєю матір’ю, і майже сотню днів, як затерла в пам’яті останній справжній твій поцілунок. Із моєю неймовірно густою губною помадою, яку вже давно кинула у смітник очікувань. Я вже тисячу й один рік намагаюсь позбутись вагань, спогадів, гірких і солодких, терпких і гарячих, мрійливих і сміливих. Бажань та їх несублімованого мовчання. Стислості слів і незабутності митей, прожитих поруч. Серце в серце, подих у подих, мрія в мрію, світ у мікрокосмос.

Розстелюючи шовкову траву, мимоволі припрошувала: мій космос, що парує в повітрі і проходить повз судини, загортаю у рамки твого мікрокосму, сонцестояння твоїх краплеподібних мініатюрних, пуантилістичних згадок. Про? Справжню любов, зовсім не про цинічну або швидку близькість тіл, бо цими спогадами твій мікрокосмос проникнутий на дев’яносто вісім відсотків. І лише два — на справжність. Я справжня, стою перед тобою, одягнена в теплий светр, вологий від байдужості людей, що вважають наш недовгий союз фарсом, людей, які бояться власних думок, людей, які потопають у ницості власних бажань, що переважають над чуттями. Стою й дивлюсь тобі прямо у вічі. Два відсотки почуття поступово розходяться усім тілом, наче глінтвейн холодними судинами, що намагаються зігрітися. Уже п’ять відсотків — у пальцях, струм, іскри з очей, п’ятнадцять — руки наповнені теплом, п’ятдесят шість — тіло горить, сімдесят вісім — ти відчуваєш? Мить, і моя любов у тобі розчиниться, розвернеться, зітліє, згорить, сколошматить твоє раціо, занесе у невідомість мозок, запроторить у пастку моїх вуст. Дев’яносто вісім. Ти не те, щоб почав бунтувати чи переживав, бодай якось зовні реагував. Ні, це зовсім протилежний ефект. Ти грівся моєю любов’ю, і коли дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка переданих мною флюїдів, феромонів, ароматизованого пилу з частками сердечних судин наповнили тебе — ти зупинив процес одним словом.