Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

треба вірити лише Господу, а зовсім не людям — плещуть язиками ото, ні толку від них, ні користі немає.

Місяць світив прямо в обличчя Андрію. Рання весна стукала до вікна, та воно було зачинене. Самітник говорив із псом, а Бровко слухав і підвивав, чуючи сум Андрієвий.

— Ой, Бровку! Знав би ти, як хочеться скупатися в цьому Божому джерелі, а яка там вода! Блакитна з домішками глини, пахне свободою і Божою ласкою. Хочу повернутись, та відчуваю, що Господь у цьому темному лісі готує мені дар, та такий, що як відмовлюсь — то все життя жалкувати буду.

— Гав, — відповів Бровко, ніби розуміючи господаря.

— Ех, не був би ти псом, зробився б моїм другом. Щось зимно мені. А весна ж тепла мала бути. Відчуваю я, що щось цієї ночі буде.

Йшов дощ і земля просотувалась краплинами людських печалей та Божих благословень. Андрій, як завжди, помолився та ліг спати. А що дощ не закінчувався, то й не міг заснути. Ще й, як на зло, пес скавулів, ніби нило йому собаче серце. Блискавка вдарила по розжареному небу — раз, другий, вона була близькою. І от, через старе вікно він почув її тривожне вогняне дихання. Тривога охопила тіло, а язик автоматично почав молитися.

— Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя...

Спалах!... І блискавка вже була в його хаті, палила все. Один момент — і вона влучила йому у груди.

Нічого не пам’ятав з тієї миті, бачив тілько, як душа вийшла з тіла і закружляла над будинком, невидима і невагома, бачив свій монастир, улюблене джерело і летів увись, до Господа. Відчував дивне тепло, яке заворожувало, присипляло. Ніби сонний, чув ту гіркоту свого польоту і розумів, що це — кінець. Та раптом відчув тяжкий поштовх і влетів, немов та блискавка, назад у своє тіло. Прокинувся, і почув, що та сила, що дала блискавка, розтікається по всьому тілу. Горів від жару, марив днів з чотири, точно не пам’ятав. Аж песик відчув, що з господарем неладно, та й побіг у село, що було за кілька кілометрів від лісу. Радше, не село, а хутір, де жило лише трійко селян — три самітники. Бровко потягнув одного з них до хати Андрія і він заходився рятувати бідолашного. Звернувся до свого односельця, і разом на ношах принесли Андрія на хутір, а вже звідти на возі доправили його в районний центр — допоміг третій селянин, котрий мав коні.

У лікарні Андрій пробув довгих десять днів. Лікарі боротися за його життя не поспішали — хто ж вам без грошей зараз лікуватиме — проте і вмирати не давали, тримали між життям та смертю. Селяни знайшли листи з монастиря та паспорт Андрія. Зателефонували у скит, і за півдня з’явився монах-настоятель, який оплатив перебування Андрія в лікарні.

Видужавши, одинак віддячив монаху та селянам, повіддавав усе нехитре нажите своє майно: кілька різьблених речей, декілька слоїків із салатами та десяток яєць, що тримав на чорний день. А що різьблення цінувалося у тій місцині — селянин, що допоміг самітнику, продав його та отримав добрих півтисячі за те своє піклування.

Монах повернувся до скиту, перед тим попрохавши, щоб Андрій пішов з ним, та не судилося самітнику знову відвідати рідні місця.

Повернувся додому Андрійко дуже схудлим. Почув, що має якусь дивну силу — одним поглядом міг пересувати речі в кімнаті — звісно, стола переміщувати не міг, лише столові прибори: ложки, виделки, а ще розказував майбутнє своїм випадковим гостям і вмів погоду замовляти. Одного разу, коли в нього залишилася на нічліг сім’я — тато, мама та маленька красуня-донечка — вони подарували йому люстерко і, посміхнувшись, зникли в лісі.

Господь Бог, певне, насміхався з Андрія. Бо коли він подивися у люстерко, то мало не зомлів — усі бачать його зовсім не чоловіком у розквіті сил, бо вже мав за сорок, а юнаком років 19. Мав довгу бороду і ледь помітну сивину, а в люстерці виглядав поголеним, підтягнутим. Та ще й у хорошому вбранні.

Спочатку думав, може, то йому ввижається. Пройшов із двадцять кілометрів до церкви і там зайшов до батюшки, пригубив свяченої водички із срібного кухля і глянув на своє відображення. Нічого не змінилося. Згодом туристи вже знали, що є такий юнак Андрій, котрий бачить майбутнє, і частенько навідувались до нього. Одинак не брав грошей за свій дар, лише просив принести будь-що — краєчок хліба чи кухоль свяченої води, щоб він міг поділитися з Богом і подякувати Йому за свій дар. Люди віддячувалися файно: деякі давали гроші, дехто — одяг, інші ділилися їжею.

Одного дня до його старої хати постукала дівчина. Красива, білокоса, з зеленими очима, та й така на вроду, що жодної такої Андрій не бачив, скільки живе. Попросила переночувати, а вночі прийшла до нього та й каже: буду я, юначе, з тебе чоловіка робити, бо чула я, що досі хлопцем залишаєшся.