Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

— Поїдь до неї, — сказала Ніккі, звіряючи час на своїй мобілці. — Встигнеш туди до другої. Сідай на автобус.

— Ага, — невиразно озвалася Кристал.

Вона подумала, чи не варто забігти по маму, щоб вона й Роббі теж відвідали бабу Кет, але рік тому вони страшенно розсварилися і відтоді не спілкувалися між собою. Кристал була впевнена, що їй доведеться довго переконувати матір, щоб та поїхала в лікарню, і зовсім не була певна, що баба Кет зрадіє, побачивши її.

Це все серйозно. Там кажуть, що вона може й не вижити.

— У тебе є гроші? — запитала Ліан, нишпорячи по своїх кишенях, коли вони втрьох ішли до автобусної зупинки.

— Є, — відповіла, перевіривши кишені, Кристал. — До лікарні коштує тільки фунт, правда?

Вони ще встигли перекурити, поки прибув двадцять сьомий автобус. Ніккі й Ліан помахали їй рукою, мовби вона від’їжджала в якісь гарні краї. Останньої миті Кристал раптом відчула страх і хотіла їм крикнути: «Поїхали зі мною!», однак автобус уже від’їхав, а Ніккі з Ліан теж пішли, щось пліткуючи між собою.

Сидіння було незручне, покрите якоюсь старою смердючою тканиною. Автобус викотився на дорогу, що вела повз виборчу дільницю, а тоді завернув праворуч на одну з головних вулиць з найбільшими крамницями.

Страх, як ембріон, тріпотів у животі Кристал. Хоч вона й розуміла, що баба Кет уже дуже старенька й хвороблива, але в глибині душі чомусь сподівалася, що вона видужає і знову буде в розквіті сил, в зеніті, що так довго тривав. Її волосся знову почорніє, спина випростається, а пам’ять стане така ж гостра, як і її кусючий язичок. Вона ніколи не допускала, що баба Кет може померти, бо незмінно асоціювала її з міцністю й невразливістю. А якщо й звертала увагу на її впалі груди й численні зморшки, що поорали їй лице, то сприймала їх радше як почесні шрами, отримані впродовж успішної боротьби за виживання. Ще ніхто з близьких Кристал людей не помирав від старості.

(В колі знайомих її матері смерть забирала молодих, іноді навіть раніше, ніж їхні обличчя й тіла марніли й чахли. Коли їй було шість рочків, Кристал знайшла у ванній тіло вродливого молодого юнака, біле й прекрасне, як статуя, принаймні таким воно їй запам’яталося. Хоч іноді цей спогад її бентежив, і вона вже не була така впевнена в його вірогідності. Вона вже не знала, чому вірити, а чому — ні. В дитинстві вона часто чула такі речі, що їх дорослі пізніше заперечували і спростовували. Вона могла заприсягтися, що Террі сказала: «Це був твій тато». Але потім, набагато пізніше, вона сердилася: «Не будь дурна. Твій тато не помер, він живе в Брістолі, ясно?» Тому Кристал мусила звикати до думки, що саме Сосиска, як усі прозивали цього чоловіка, був її татом.

Але завжди десь там, на задньому плані, була баба Кет. Їй пощастило уникнути всіляких сторонніх опікунів завдяки бабі Кет, яка завжди була готова прийняти її в Пеґфорді — то був її єдиний надійний, хоч і не надто комфортний притулок. Чортихаючись і лютуючи, ставлячись однаково агресивно як до Террі, так і до соціальних працівниць, Кристал в результаті завжди обирала не менш агресивний дім своєї прабабусі.

Кристал навіть не знала, любила вона чи ненавиділа цей маленький будиночок на вулиці Надії. Там було тьмяно й смерділо вапном. І здавалося, наче ти опинився в пастці. Але водночас там було безпечно, абсолютно безпечно. Баба Кет відчиняла двері лише надійним, перевіреним людям. У кутку ванної кімнати вона тримала в скляній банці старомодні пахучі пінні кубики для очищення повітря.)

А що, як біля ліжка баби Кет, коли вона туди приїде, будуть якісь інші люди? Вона не знала з вигляду й половини своєї родини, і думка про те, що вона може там зустріти своїх кревних незнайомців, лякала її. Террі мала кількох зведених сестер — плоди велелюбності її батька, яких навіть Террі ніколи не зустрічала, але баба Кет не поривала ні з ким із них, вперто підтримуючи стосунки з розкиданою по всіх-усюдах великою родиною її вельми активного в цьому сенсі сина. Іноді, коли Кристал була в баби Кет, там з’являлися родичі, яких вона і в очі ніколи не бачила. Кристал вважала, що вони криво дивилися на неї й нишком розповідали бабі про неї купу нісенітниць. Вона вдавала, що нічого не помічає й терпляче ждала, поки вони заберуться і баба Кет знову існуватиме тільки для неї. Кристал особливо не подобалась думка про те, що в житті баби Кет могли бути ще якісь діти.

(« Хто це такі? » — запитала дев’ятирічна Кристал, ревниво показуючи на обрамлену фотографію двох хлопців у формі середньої школи «Пекстон» на бабиному серванті.