Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

— А знаєте що? — сказала вона й відчула, що язик у неї почав заплітатися, — мені здалося, що я його бачила, коли ми їхали сюди. У темряві. Баррі.

— Мабуть, це був один з його братів, — зневажливо пхикнула Шерлі. — Вони всі подібні.

Але хрипкоголоса Морін не дала їй договорити.

— Мені здалося, що я бачила Кена на другий вечір після його смерті. Він був як живий, стояв у саду й дивився на мене крізь кухонне вікно. Посеред своїх троянд.

Ніхто не озвався, вони вже чули цю історію раніше.

Запала хвилинна пауза, під час якої було чути тільки тихенькі посьорбування, а тоді своїм каркаючим голосом знову озвалася Морін.

— Ґевін у досить дружніх стосунках з Фербразерами, правда, Майлзе? Він, здається, грає з Баррі у сквош? Тобто, я хотіла сказати, він грав у сквош?

— Так, Баррі щотижня розбивав його вщент. Ґевін, мабуть, паршивий гравець. Баррі займався цим десять років.

На освітлених сяйвом свічок обличчях усіх трьох жінок з’явився майже однаковісінький вираз самовдоволеної втіхи. Вони мали небагато спільного, але тут їх об’єднала небайдужість до молодого й худорлявого бізнес-компаньйона Майлза. Для Морін це був звичайний вияв її ненаситного апетиту до всіляких пеґфордських пліток, а походеньки молодого холостяка були чи не найжиттєдайнішим джерелом цих пліток. Шерлі отримувала особливе задоволення від чуток про Ґевінові комплекси і слабкохарактерність, адже це так разюче контрастувало з успіхами і впевненістю в собі двох божественних осіб її життя — Говарда й Майлза. А от щодо Саманти, то Ґевінова пасивність і обережність пробуджували в ній майже тваринну жорстокість. Вона мала нездоланне бажання побачити, як йому дає ляпаса, ставить на місце або якимось іншим чином знущається з нього якась свавільнюща стерва. Вона й сама любила його помучити, коли вони перетиналися, і отримувала неабияку втіху від того, що він її побоювався і не знав, як поводитись.

— Ну, а як там у нього справи, — поцікавилася Морін, — з тією подружкою з Лондона?

— Вона вже не в Лондоні, Мо. Переїхала на вулицю Надії, — відповів Майлз. — І він, на мою думку, вже кусає лікті, що з нею зв’язався. Ти ж знаєш Ґевіна. Переляканий від народження.

Навчаючись у школі, Майлз був у старшому за Ґевіна класі, і в тому, як він говорив про свого бізнес-компаньйона, завжди вчувалися зверхні нотки старости-старшокласника.

— Така чорнява? З коротеньким волоссям?

— Вона, — підтвердив Майлз. — Соціальна працівниця. Туфлі на пласкій підошві.

— То це вона була в нашій крамничці, правда, Гове? — схвильовано перепитала Морін. — Хоч я не сказала б, судячи з її вигляду, що вона вміє добре куховарити.

На друге було смажене свиняче філе. Саманта з легкої руки Говарда поступово наближалася до стану блаженного сп’яніння, хоч жалюгідний голосочок у глибині її нутра намагався чинити опір, як та людина, котру відносить хвилями в море. Саманта спробувала заглушити цей голос черговою порцією вина.

Запала тиша, мовби всі чекали, що стіл зараз накриють свіжою скатертиною. Було зрозуміло, що тепер Говардова черга починати розмову на нову тему. Якийсь час він спокійно собі їв, запиваючи великі кусні свинини вином, ніби не помічаючи, що всі погляди звернені на нього. Врешті, спорожнивши півтареля, він витер рота серветкою і заговорив.

— Так, цікаво, що тепер станеться з радою. — Він зробив вимушену паузу, щоб стримати потужну відрижку. Навіть здалося, що його зараз може знудити. Він гупнув себе в груди. — Вибачте. Так. Буде дуже цікаво. Тепер, коли Фербразера немає… — за звичкою він назвав тільки прізвище Баррі, — …я не бачу причин для публікації його статті в газеті. Хіба за це вхопиться та Безнадійдер-Банда, — додав він.

Говард прозвав Парміндер Джаванду «Безнадійдер-Бандою Бхутто» після того, як вона вперше стала членом місцевої ради. Це глузливе прізвисько зажило популярності серед антиполян.

— Ти б побачила її обличчя, — сказала Морін, звертаючись до Шерлі. — Побачила б, коли ми їй сказали. Ну, але… я завжди припускала… ну, ти ж розумієш…

Саманта нашорошила вуха, хоч те, на що натякала Морін, було просто сміховинне. Парміндер була одружена з найрозкішнішим чоловіком у Пеґфорді — Вікрамом, високим і елегантним, з орлиним носом, густими чорними віями й лінивою, всерозуміючою посмішкою. Саманта вже роками звабливо відкидала назад своє волосся й починала нестримно сміятися, коли спинялася на вулиці, щоб перекинутися кількома словами з Вікрамом, що нагадував своєю поставою Майлза перед тим, як той перестав грати в регбі й відростив собі черевце.