Настя Байдаченко - Нічого особистого

У розпачі Віка підійшла до своєї машини, рясний сніжок уже добряче притрусив двері. Замшевий чобіток провалився і нога у самісіньких капронових колготках 20 ден потрапила у снігову панчоху. Віка не стрималась і заверещала:

— ААААААААААААААААААААААА!

Голосно так заверещала. За все. За зайців, ДТП, сніг, зіпсовану новорічну ніч, розбитий наполірований бампер та невикористану біту. Ферзен трохи змінився в обличчі. Мабуть, злякався.

— Знаєте що, пані Вікторіє… У нас із вами вибір небагатий. ДАІців до завтрашнього обіду чекати не варто. Із місця ДТП з'їхати не можна. Пропоную кинути машини тут, повернутися до мого будинку та заночувати, це пішки хвилин двадцять. Усе ж таки Новий рік.

Віка із недовірою озирнулася до Ферзена.

— Ви ж кудись їхали…

— Ну вже не доїду. Там без мене не помруть. Буде у нас екстремальний Новий рік. Дивіться, вже десята.

— І як ви собі уявляєте, як жінка буде пиляти пішки по снігу в норковій шубі та на підборах?

— Навіть не хочу уявляти. У принципі, валізу я вам можу допомогти донести. А вже на підборах чи ні, якось дотелемпаєте.

Віка склала на обличчі світську посмішку:

— Дякую за пропозицію. За відсутністю альтернативи…

— Ну чого ж, у вас завжди є альтернатива замерзнути тут.

— Добре, добре, ходімо. Щодо валізи, ви самі запропонували.

— Тоді пропоную перемир'я до завтрашнього дня. А то, знаєте, кумедна перспектива, провести у сварках із вами весь наступний рік.

— Ой, ви знаєте, я стільки не напишу, щоб із вами весь рік сваритися… — ощирилася Віка.

Будиночок Ферзена скоріше скидався на непоганий закарпатський міні-готель. Така дерев'яна краса із усіма ознаками цивілізації та каналізації.

— Ого, не думала, що літературні критики так живуть…

— Цей будиночок залишився мені від третьої дружини.

— Третьої? Ну вже пробачте, а скільки їх у вас? Просто цікаво. «Праздне любопитство». Як кажуть наші північні друзі.

— Чотири. — невесело відповів Ферзен. — Ось маму вашу як звуть?

— Лідія Іванівна. А вам навіщо?

— Про всяк випадок. Ну щоб знати і надалі не матюкатись. Знаєте, перша дружина привчила до такого цивілізованого виду родинної сварки. Стороння людина не здогадається.

— Ясно… — скривилася Віка.

— Ну ви розташовуйтесь. Ось кавоварка. Я зараз вийду на півгодинки, тут є цілодобовий магазин, куплю шампанського.

— А можна подивитися будинок?

— Звичайно. Ось усі ключі. Якщо десь замкнено. Тільки не ходіть у підвал. Там моторошно, і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити.

Ферзен перевзувся і зник за сніговою завісою.

Віка налила собі велику чашку кави у нескафеївську велику кружку, обхопила її обома закляклими долонями та пішла на екскурсію будинком.

«Ну це ж нелогічно блукати безсистемно. Мабуть, потрібно почати із першого поверху та просуватися нагору», — подумала Віка.

Усі стіни будинку було обшито деревом, і хоч виглядало це занадто по-селянському, проте усюди відчувався затишок. А ще приємні босим ногам у мокрих 20-денових колготах плетені вручну червоні із зеленими смугами довгі килимки. Темно-червоні фіранки із орнаментом, якісь дерев'яні дрібниці розвішано по стінах. Інтер'єр простий і ненав'язливий.

Із першого поверху сходи вели вниз, мабуть, у підвальні приміщення та на другий поверх — у спальні. «Тільки не ходіть у підвал», — згадалось їй. Вікторія Каретко була чемною, вихованою дівчинкою. Oversweet girl. Вона ніколи не робила того, що її просили не робити. Раніше. До курсу корекції поведінки.

Тому із незаблокованою природною цікавістю вона спустилася до підвалу. Трохи помучившись із підбором ключа, Віка зрушила вирізьблені двері та увійшла у приміщення.

У ніс вдарив важкий дух. Такий сильний, спертий і насичений, що вона не одразу «зчитала його». Коли ніс трохи призвичаївся, Віка марно намагалася намацати рукою електровмикач на стіні. Нарешті. Блін, не працює. «Там моторошно і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити», — згадалося знову. Навіть не згадалося, вона просто побачила ці слова у темряві, як титри у фільмі.

Коли Віка зрештою підсвітила кімнату мобільним, вона побачила, що підлога залита кров'ю, і зрозуміла, що спертий важкий дух у підвалі ніщо інше, як запах гнилого м'яса, огидний трупний сморід.

— Твою маму… Не знаю як там її звуть. Чотири дружини. І гарненький будиночок у горах. Так ось що ти із ними робиш. Нарізаєш і никаєш в підвалі. Псих. Цілковитий псих. Мабуть, пішов за мотузкою чи ще за котримсь приладдям, аби і мене тут пришити. Маніяк недобитий.