Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Клятi фашисти! Звiдки взялася ця ненависть? Тетяна раптом уявила, що всi присутнi одягненi у вiйськову форму офiцерiв СС i мiцно стиснула зуби: «Ох, даремно, даремно ти це сказав, Вiле...».

Лiя закiнчувала виступ. Музика стихла, свiтло потьмянiло, як завжди перед появою Тетяни. Завсiдники збадьорилися, очiкуючи на виступ.

Залунали першi акорди маршу, пiд який вона завжди виходила до мiкрофона. I це теж здалося їй знущанням.

Тетяна глибоко вдихнула i зробила крок у круг свiтла. Почулися оплески i задоволений свист. Тетяна зморгнула, але мара не минала — вона бачила перед собою офiцерiв СС. Сама ж стала тою, що колись плакала над фiльмом «Список Шиндлера» i думала, що нiколи i нiзащо не скорилася б вороговi. Першi акорди проминули i оркестр розгублено замовк.

Запала тиша.

У кутку сцени вона побачила усмiхненого Вiльгельма, котрий махнув рукою i показав висунутого з кулака середнього пальця.

Тетяна наблизилась до мiкрофона i...

Голос iснував нiби окремо вiд неї. Вона навiть не впiзнала його, настiльки забутим було звучання рiдної мови. Голос лився, мов кров, змiшана з медом, затоплював увесь простiр i чорнi фiгурки за столами завмерли, наче у дитячiй грi. Вони не могли знати слiв, але її голос владно змушував їх мовчати, адже в кожне слово вона вкладала той сенс, який не потребував перекладу...

Тиша...

Пауза.

Навiть чудно, як потрiскують свiчки, що пломенiли в круглих вазах на столиках. Здивування змiнилося напруженою увагою. Злiсть i вiдчай, з якими вона вийшла на сцену, перейшли у неймовiрне бажання донести до цiєї публiки те, про що вона намагалася не думати у боротьбi за хлiб насущний — про любов i зраду, офiру i прощення. Про те, що все в свiтi — лише одна велика iсторiя однiєї людини, в якiй злилося безлiч iнших людських iсторiй. I її треба прожити на своїй землi.

Тетяна вiдступила в темряву. В крузi свiтла лишився мiкрофон. Унизу, в мерехтiннi свiчок, так само непорушно застигли тiнi. Тепер вони не були в чорних формах — мара зникла. Перед нею сидiли люди, яким вона щойно сказала щось важливе. Але, передусiм, вона сказала це собi. I вирiшила...

Тетяна тихо зiйшла вниз, пiшла помiж столиками i вийшла на вулицю. Вона не чула, як за нею бiг Вiл. Не чула умовлянь.

Лише вiдiгнала його помахом руки, мов набридливу муху.

Роман Iванович хропiв i нервово смикався увi снi.

Йому снилася унiверситетська аудиторiя. Вiн стояв перед нею абсолютно голий i читав лекцiю на тему «Методи i зразки неореалiзму в давньоiрландських сагах». Тема здавалася йому дещо дивною. Але вiн натхненно намагався щось промовляти до аудиторiї. Напружувався, широко вiдкривав рота, але з нього не вилiтав жоден звук. Думаючи, як вийти з цього незручного становища, Роман Iванович у пошуках допомоги, кивнув кудись у бiк — i з-за великої дошки-екрана вийшов чоловiк у фрацi. Побачивши його, Роман Iванович злякався — чи не забули поставити рояль? Озирнувся i з полегшенням зiтхнув: рояль стояв у правому кутку зали. Чоловiк у фрацi сiв за нього i уважно подивився на викладача. Очi в нього були вузькi i зеленi, мов у єгипетської кiшки. Роман Iванович знову кивнув i той заграв якусь довгу старовинну мелодiю. Причому рояль залунав, як волинка. I пiд цi звуки Роман Iванович почав жестикулювати. Йому здалося, що саме зараз вiн вiднайшов найкращу форму для читання лекцiй — мовою жестiв.

Волинка лунала майже на однiй нотi (напевно, в цей час Роман Iванович просто чув сам себе — своє хропiння). Студенти повставали з мiсць i шалено зааплодували. Їхнi гучнi оплески болюче вiдлунювали в вухах. Галас дiйшов до тої нестерпної звукової межi, коли Роман Iванович змусив себе зрозумiти, що то є сон i попрохав себе прокинутись. Але нiчого не вийшло — сон тривав, оплески не вщухали. Нарештi дихання збилося з ритму i на останньому сплеску власного хропiння Роман Iванович стрепенувся, розплющив очi i заклiпав повіками, не розумiючи, куди i навiщо повернувся.