...Хто це вигадав — цю мерзоту i умовнiсть, що виглядає пародiєю на аристократизм: нюхати бокал i робити з нього ковток вина перед тим, як дати «добро» офiцiанту. Мовляв, наливай! Тетяна жодного разу не бачила, щоб вiдвiдувач заперечив. Тобi налили, ти скуштував — то ж пий, хоч залийся. I не вдавай iз себе нащадка принца данського! У її клубi чи в маленьких ресторанчиках мiстечка це виглядає кумедно. Лиса потвора у футболцi, що привела свою пасiю на обiд, з виглядом знавця похитує напiй в бокалi, тицяє туди свого носа, сьорбає, примруживши очi, i поважно киває головою офiцiантовi, одягненому мов лорд з палати лордiв. Боже, скiльки в свiтi вигаданих ритуалiв, iдiотських заходiв, спрямованих лише на те, аби згаяти час! I все заради того, щоб не думати, а весело реготати, ловити ґав, тинятися туди-сюди, спостерiгати за iншими i — не замислюватись. О, певно, тi, хто придумали подiбнi розваги для iнших, — усi цi шоу зi стрибанням у мiшках! — якраз i думають, що роблять. Своїми вигаданими умовностями вони просто вiдволiкають людей вiд iнших питань. Так мати дає дитинi купу рiзних iграшок, щоб вона їй не надокучала. Нюхати бокал з виглядом знавцiв у ресторанах — теж щось на кшталт гри. Тетяна ненавидiла, коли її клiєнти, вiдвiдувачi клубу, пропонували їй цей ритуал — похитувати краплю вина i устромляти до бокала нiс. Усi напої, якi могли тут запропонувати, вона добре знала. Рiдкiсна гидота...
...Тетяна кинула на столик коробку з гримом i ще раз уважно оглянула себе в дзеркалi.
Усе ж таки щось змiнилося в очах! Хоча й немає часу пильнiше придивитися до себе. Подумати. Згадати себе такою, якою була колись, i зрозумiти ту, якою хоче бути в майбутньому, щоб нiкого не копiювати. А ще знайти мiж тими двома «я» себе, тою, якою є зараз, тепер, у цю мить, коли думає про тих двох, як про стороннiх людей. I тi двi «стороннi» жiнки подобаються їй бiльше, нiж вона сама тепер, — у цю саму мить. Вона, котра сидить перед великим дзеркалом в яскраво освiтленiй гримерцi i механiчним рухом кришить у пальцях кавалочок блакитних тiней. Так от, у минулому вона була такою, якою хоче бути в майбутньому — жiнкою з ореолом.
Що це таке? Тетяна щиро вважала, що всi жiнки дiляться на двi категорiї: з ореолом i без. Тих останнiх, звiсно, бiльше. I їм не пощастило! Хоча вони самi в тому виннi: надто приземленi, надто простi, надто прямо говорять i дiють, i навiть — рухаються. Довкола них немає жодного ореолу — пiдходь i бери, не обпiкаючи рук. Як моркву в крамницi.
А першi — розумнiшi: якщо сама не здатна випромiнювати це таємниче свiтло — зроби його довкола себе штучними методами. Її методом став спiв. А вже згодом з'явилися тi повiльнi рухи, манери, слова, що надали образу — хоч i не своєму! — природностi i шарму. Можливо, такими були «зiрки» минулого. Адже Марлен Дiтрих, пiд яку вона тут грає, не була красунею. Але це була жiнка з ореолом i тому її життя склалося так яскраво. А їй, Тетянi, ще в школi навiть учителi пророкували незвичайне життя. Можливо, не таке видатне, а саме незвичайне, не таке, як в iнших. I те, що вона наважилась приїхати сюди, — один з його складникiв. Але — не доленосних. Так, перевалочний пункт мiж тими двома «я».
А там побачимо...
До гримерки зазирнув адмiнiстратор Вiл:
— Учора гер Брюгге скаржився, що ти не була з ним люб'язною.
— А чому я маю бути з ним люб'язною? — скинулася Тетяна. — Вiн, до речi, завдяки менi вицмулив двi пляшки «Пiно Грiджо» i ще замовив три десерти! Я ледь не здурiла. I, взагалi, Вiльгельме, я не повiя. Я — актриса!
Вiл зареготав так натхненно, що несвiжий запах з його рота долинув аж до того мiсця, де вона сидiла. Тетяна зморщилась:
— Що ти вiд мене хочеш?
— А що ти тут iз себе удаєш? — навзаєм запитав вiн. — Актриса! Ти тут для того, щоб приваблювати клiєнтiв, доки ти їм подобаєшся. Теж менi — Марлен! Та мiй дiд таких селючок, як ти, до стiнки ставив ще мокренькими!
Вiн загиготiв, плямкнув до неї вологим ротом i грюкнув дверима.
Настрiй зiпсувався. Настрiй знову був таким самим, як вчора пiд лiхтарем — нудьга i сльота. Ще до цього всього додалася нудота пiсля реплiки нахабного адмiнiстратора.
Тетяна пiдвела губи, пiшла довгим коридором до естради, визирнула з-за кулiс до зали. За столиками сидiли чоловiки. На круглiй естрадi лiниво крутилася на жердинi напiвоголена хорватка Лiя. У правому кутку, як завжди, розташувався гер Брюгге — тлустий, лисий, скупий. I, як подейкували, дуже багатий. Щовечора вiн замовляв для неї тi ж самi тiстечка, якi вона просто лущила в пальцях, розкручуючи пана на дорогi напої.
Зараз вона мусить вийти до мiкрофона пiд клекiт голосiв i поцокування язикiв, відпрацювати свiй номер: виконати кiлька пiсеньок i «на закуску» традицiйно «Лiлi». Потiм обiйде столики: по десять-двадцять хвилин з кожним, хто захоче налити їй келишок того, чого вона забажає (а «забажає« вона, звiсна рiч, найдорожче i — непомiтно сплюне в другий бокал з водою...). Буде посмiхатися, жартувати. А далi настануть важкi години iз завсiдником гером Брюгге, котрий мацатиме пiд столом її колiна i умовлятиме вийти до вбиральнi: «Менi багато не треба...».
Читать дальше