Пауло Коельо - Алхімік

Відтоді юнак почав розуміти серце. Він благав, хай би воно не замовкало. Хай би, коли він забуде про мрію, починало тривожно калатати в грудях і бити на сполох. Юнак поклявся, що кожного разу, зачувши цей знак тривоги, він миттю до нього прислухається.

Усе це він розповів Алхімікові. Алхімік зрозумів, що юнакове серце вернулося до Світової Душі.

— Що мені робити тепер? — запитав юнак.

— Йти до Пірамід, — відповів Алхімік. — І стежити за знаками. Твоє серце приведе тебе до скарбу.

— Це те, що мені треба було знати?

— Ні, — відповів Алхімік. — Тобі потрібно знати ось що: перш ніж здійсниться мрія, Світова Душа перевірить усе, чого ти навчився. Вона це робить не тому, що лиха, а щоб ми добре засвоїли всі уроки, які дістали дорогою до мрії. Цього випробування не витримує більшість людей. Це та межа, на якій, мовою пустелі, помирають від спраги, побачивши на обрії пальми. Кожен пошук розпочинається з Фортуни Початківця. А завершується суворим Випробуванням Переможця.

Юнак пригадав старе прислів’я: «Ніч найтемніша перед світанком».

Наступного дня з’явилася перша виразна ознака небезпеки. Троє воїнів наблизились до мандрівників і запитали, що вони тут роблять.

— Я полюю з моїм соколом, — відповів Алхімік.

— Мусимо вас обшукати, чи не маєте зброї, — заявив один із воїнів.

Алхімік поволі спішився. Юнак також,

— Для чого тобі ці гроші? — запитав воїн, переривши юнакову торбу.

— Щоб дістатися до Єгипту, — відповів він.

Чоловік, який переглядав речі Алхіміка, знайшов там кришталевий флакончик з рідиною й жовте скляне яйце, трохи більше за куряче.

— Що це таке? — поцікавився він.

— Філософський Камінь та Еліксир Життя. Архитвір алхіміків. Той, хто зажиє еліксир, ніколи не хворітиме, а кусочок цього каменя перетворить будь-який метал у золото.

Араби розреготалися, й Алхімік разом із ними. Для них це була кумедна відповідь, отож подорожніх відпустили, разом з усіма їх манатками.

— Чи ви збожеволіли? — вигукнув юнак, коли воїни віддалилися. — Навіщо ви їм сказали?

— Щоб продемонструвати тобі простий житейський урок, — відповів Алхімік. — Коли володієш величезними скарбами, ніхто тобі не вірить. І знаєш, чому? Бо люди вже не вірять у скарби.

Вони продовжили свій шлях через пустелю. З кожним днем юнакове серце ставало все тихішим. Воно вже не дбало про минуле й майбутнє; задовільнялося тим, що споглядало пустелю й разом із юнаком пило з джерела Світової Душі. Юнак і серце стали друзями, які не зрадять.

Серце тепер озивалося, щоб підбадьорити його й додати сил, бо мовчазна пустеля була надто одноманітною. Серце сказало, що найкращими якостями юнака є відвага, з якою він відмовився від овець, щоб жити своєю Леґендою, й завзяття, з яким він працював у крамничці з кришталем.

Також сказало серце про те, чого юнак раніше не помічав — про небезпеки, які йому загрожували, а він їх не відчув. Серце зізналося, що одного разу заховало рушницю, яку він поцупив у батька, — бо він міг себе ненароком поранити. І ще нагадало йому про той день, коли він занедужав серед поля, його знудило й він міцно заснув. Попереду на нього чигали двоє грабіжників, які намірилися вкрасти в нього вівці, а його самого замордувати. Але юнак не з’явився й вони пішли собі геть, гадаючи, що він змінив маршрут.

— Чи всім людям допомагають серця? — запитав юнак Алхіміка.

— Лише тим, хто живе Леґендою. А ще дітям, старим і пиякам.

— Це означає, що я омину всі небезпеки?

— Це означає тільки, що серце робить усе, що може, — відповів Алхімік.

Одного вечора вони минали табір якогось племені. На кожному розі там стояли, зі зброєю напоготові, араби у розкішних білих халатах. Чоловіки курили кальяни й розмовляли про війну. Ніхто не звернув жодної уваги на двох подорожніх.

— Тут цілком безпечно, — ствердив юнак, коли вони проминули табір.

Алхімік сердито відізвався:

— Довіряй серцю, але не забувай, що ти в пустелі. Коли воюють чоловіки, бойові крики долинають до Світової Душі. Ніхто не уникне наслідків того, що діється на Землі.

«Весь світ — одне ціле», — подумав юнак.

І тут, ніби на підтвердження слів Алхіміка, за плечима у них виросли двоє вершників.

— Далі їхати не можна, — сказав один із них. — Тут район військових дій.

— Я не іду далеко, — відповів Алхімік, дивлячись вершникам прямо у вічі. Вони якусь мить помовчали і — пропустили їх.

Юнак був здивований.

— Ви їх підкорили своїм поглядом! — вигукнув він.