Міла Іванцова: Ключі від ліфта

– Поклич когось на допомогу, бо сидітиму тут із твоєю валізою довіку, – промовив, задерши голову, Ігор.

– Гаразд, – кивнула жінка.

Ігор відпустив двері, ті стукнулись одна об одну, але більше не відкрилися, і він залишився в напівтемряві наодинці з валізою.

Двоє дорослих і дитина хрумтять печивом у напівтемному вантажному ліфті. Дорослі стоять, притулившись спинами до стіни, а дівчинка блукає маятником між ними, роблячи по чотири кроки туди-сюди. Розмова не клеїться. Льовушка знову думає про «молоде покоління», хоч і не вважає себе старим. Але ці юначки вже надто дивні та без комплексів. Припустімо, вона найнялася нянькою доглядати цю малу і відповідає за її життя та здоров’я. Але ж це не привід кидатися на невинну людину з ножем! Агресивна якась… Пригадав рішучий вираз обличчя та войовничу позу цієї Олі. Подумалося, що дівчина і направду могла пустити в хід зброю. А може, вона колись уже це робила?

Льовушка тріпнув головою, відганяючи страшні картини, що раптом замиготіли в уяві художника. Дівчинка зреагувала на рух, зупинилась і спитала з набитим печивом ротом:

– А ти справжній лев?

– Нууу… як тобі сказати? Не знаю. З одного боку, наче й справжній, з другого – наче й ні…

– А який ти лев?

– Ну… такий, середнього розміру, трохи рудуватий.

– А рудуватий – це як?

– Ну… це колір такий, між жовтим та червоним, подібний до кольору цегли, – намагався пояснити дитині Льовушка.

– А колір – це що? – питає дівчинка.

Льовушка замислюється, бо хоч і спілкувався інколи з дітьми сестри, але таких запитань вони ніколи не ставили.

– Облиш. Ти не зможеш їй пояснити.

Льовушка розтуляє рота, щоб заперечити, що він, мовляв, як художник міг би…

– Вона незряча, – тихо промовляє Оля, і митцеві перехоплює подих.

Ігор не зміг би точно сказати, скільки хвилин минуло з тієї миті, як він залишився в ліфті сам. Його схвильовані душа та тіло наче відірвалися від звичної реальності, переживаючи відголоски дивної пригоди. Він, власне, майже забув, чому опинився тут і навіщо їхав чужим ліфтом нагору, забув, що в сусідній під’їзд за тим самим бісом у пошуках пригод та адреналіну з другим ключем зайшов його старий друг Льовка. Ігореві зараз було байдуже, чи не трапилося чого з товаришем, чи, бува, не в усьому будинку пропала напруга – його самого, що називається, перемкнуло. Перед очима в сутінках ліфта раз по разу спалахували очі незнайомки, губи ще відчували її смак, а півтора кубометри повітря цього замкнутого простору ще утримували молекули її аромату.

Із цього заціпеніння Ігоря вивів звук, що раптом долинув зі щілини між дверима. Десь трохи вище його плеча майже у вухо гавкнув йому чималий пес. Затупотіли черевики, почулися голоси: «Тут він! Тут!» Під чиїмись дужими руками відчинилися двері ліфта, роззявлена паща вівчарки опинилася прямо навпроти Ігоревих очей, він відсахнувся і в цю мить побачив біля пса дві пари ніг, узутих у формені міліцейські берці, потім побачив револьвер у чиїйсь руці та почув те, на що найменш сподівався:

– Попався, сволото! Пішки треба крадене виносити, а не ліфтом! Вилазь!

Ігор озирнувся на валізу й похолов.

«Господи… Який же все це дебілізм! – думає раптом Льовушка, завмерши в ліфті поруч із юною тендітною білявкою, що має при собі ніж-викидуху і готова пустити його в хід, захищаючи чужу дівчинку, якій неможливо пояснити, що таке колір, бо вона незряча. – Який мізерний дебілізм – гратися чарівними ключами, побившись об заклад, що відкриєш чужу квартиру, зайдеш, сфоткаєшся там і візьмеш на згадку про свій «подвиг» малозначущу дрібничку, пропажу якої господарі й не помітять. Яка дурня – так гаяти час та розважатися в такий спосіб дорослим чоловікам, коли ось воно поруч – інше життя, справжня проблема, чиєсь горе, а не тупі пошуки адреналіну та втраченої «чистої радості»… Яка, в біса, чиста радість – подражнити свої нерви, погравшись у квартирного злодія?! Ідіоти…»

Оля мовчала. Дівчинка щось мугикала, наче муркотіла якусь мелодію, все ще цупко тримаючись за чоловікові джинси.

Льовушці стисло десь у грудях та засвербіло в переніссі. Йому захотілося взяти дитину на руки, пригорнути до себе… Чи обох їх обійняти і чимось зарадити… Чи просто обійняти й заплакати від такої несподіванки та власної безпорадності. Але він не наважився навіть ворухнутися. Хто він їм? Чужий пришелепкуватий попутник у перуці та з нафарбованими губами, з яким застрягли на скількись хвилин у ліфті. Обійняти? Його й за мужчину не можна сприймати в цій ситуації, не те що вже за захисника та розрадника…