Міла Іванцова: Ключі від ліфта

«А який ти лев?» – пригадалось йому.

Ніякий.

Щось клацнуло. Блимнуло й увімкнулося світло. Кабіну ліфта смикнуло, і він рушив угору. Оля, не глянувши на попутника, нахилилася до дівчинки, взяла її на руки, поправила торбу на плечі та повернулась обличчям до дверей.

Ліфт зупинився. Дівчина вийшла.

– Може… Може, я чимось би став у пригоді? – схаменувшись, спитав Льовушка, зібгавши в руці перуку.

– Забудь! – не озираючись, відповіла Оля.

У просторі між дверима, які почали сходитись у звичному русі, Льовушка побачив, що маля махнуло йому рукою. Він завмер, закритий у порожньому ліфті, а за мить уже натиснув кнопку з одиницею.

На майданчику першого поверху Льовушка витер із губ залишки помади, вивернув перуку волоссям усередину, затис її пальцями, мов м’яч, і вийшов на вулицю. Сутінки густішали, але вже світилися ліхтарі. Гамір та рух біля сусіднього під’їзду миттю привернули його увагу. Кілька хлопців у міліцейській формі заштовхували в патрульну машину Ігоря. Свідки події завмерли трохи осторонь, спостерігаючи дійство. Льовушка похолов.

Ігор озирнувся, побачив товариша. Погляд його виражав повний розпач та здивування. Він ухопився руками за дверцята і крикнув:

– Я ні в чому не винен! Я просто застряг у ліфті!

– Ага. А валіза з краденим сама до тебе прийшла!

Сильні руки законника пхнули його, він перечепився через поріжок і ввалився всередину, а інші руки поставили до машини невеличку валізу на коліщатах.

Наряд міліції завантажився в машину, і та рушила з двору в бік проспекту.

Свідки події оговтались і почали обговорювати побачене, а Льовушка, вражений укотре за день, побрів геть від цього будинку, не знаючи, що трапилося, що робити і як визволяти товариша. Пройшовши метрів двадцять, він озирнувся, наче відчув на спині чийсь погляд. Біля під’їзду, з якого вивели Ігоря, у світлі ліхтаря прозирала на лавочці худорлява постать тінейджерського віку, у блайзері на голові, у футболці та джинсах, що злегка метляла ногами в кросівках, дивлячись услід Льовушці.

Ліза пройшла паспортний контроль і з тривогою кинула оком на сусідній «коридор», там черга чомусь просувалася повільніше. Рушивши вперед, озиратись вона не стала – не могла, не хотіла, не мала сил, боялася. Перехопивши невелику сумку зручніше, вона пішла до зали, де пасажири чекали оголошень про посадку на їхні рейси. Уповільнила ходу біля кав’ярні й ще раз нишком глянула, чи проминула вже прикордонника худорлява висока дівчина з сусідньої черги, біляве волосся якої було видно здалеку.

«Треба було хоч бандану чи кепку яку натягнути на неї!» – подумала Ліза, нібито розглядаючи вітрину з тістечками.

Потягло запахом кави та солодощів, і хвиля нудоти підкотила жінці до горла. І не тому, що вона була вагітною – токсикози не надто її турбували і на перших місяцях, не те що тепер. Просто вона хотіла їсти – зранку ще й крихти в роті не було. Але ціни в харчевнях аеропорту були захмарними, і Ліза вирішила втриматись, адже в літаку мають погодувати, а гроші ще знадобляться.

Витягла пудреницю та почала фарбувати губи. У маленькому люстерку побачила, що білявка з невеличким наплічником на спині пройшла паспортний контроль та повільно рушила до зали очікування. Ліза заплющила очі, подумки перехрестилася.

– Are you okay? [1] З вами все добре? (англ.) – злякав її голос офіціанта.

– I’m fine, thank you! [2] Усе гаразд, дякую. (англ.).

– May I help you? What would you like? [3] Я можу вам чимось допомогти? Хочете щось замовити? (англ.)

– No, thank you! Maybe later, [4] Ні, дякую. Можливо, пізніше. (англ.) – відповіла Ліза і відійшла від вітрини до крісел очікування.

У літаку вони також удавали, що не знають одна одну – молода жінка з каштановим волоссям та брунатними очима, красу якої не розмила вагітність, як нерідко буває, та худорлява дівчина років вісімнадцяти з прямим світлим волоссям до плечей. Правда, дівчина інколи озиралася, роздивляючись пасажирів, нишком кидала погляд на вагітну, що, здавалося, заснула, з’ївши запропоноване авіакомпанією та випивши чаю. Але, добре придивившись, можна було помітити, що час від часу брови жінки зсувалися до перенісся, лоб ставав вологим, пальці її впивалися в ручки крісла. Тоді вона опускала голову та закушувала губу. Потім розслаблялася, глибоко зітхала і зиркала то на наручний годинник, то через віконце назовні, сподіваючись ось-ось побачити там щось знайоме та довгоочікуване. У сусідньому кріслі дрімала смаглява дівчинка років десяти, до якої інколи підходила так само смаглява симпатична мама з немовлям на руках, оглядала дівчинку, білозубо з розумінням посміхалася вагітній жінці й поверталася на своє місце попереду.