Міла Іванцова: Ключі від ліфта

Пройшовши митний контроль і не чекаючи багажу, бо його не було, Ліза поглядом підізвала до себе Олю і, намагаючись не налякати її, тихо сказала:

– У мене почалися пологи.

В очах дівчини промайнули жах та розгубленість, вона навіщось озирнулась і тихо промовила:

– Але ж іще рано?!

Помітивши переляк попутниці, Ліза навмисне надто спокійним і впевненим голосом промовила, наче наказувала:

– Без паніки! Сім місяців – не катастрофа. Ми вдома. Страшне позаду. Бери сумку і чекай на мене біля сходів. Я до вбиральні. Ні з ким не розмовляти!

Її саму тіпало від пережитих напередодні хвилювань, від страху пологів, що почалися на два місяці раніше, ніж планувалося, від повної невизначеності її майбутнього, куди домішалася ще й відповідальність за долю Ольги. Але життя вчить тих, хто вміє і хоче вчитися. Інших водить колом і все одно змушує засвоювати свої уроки. Лізу воно навчило збиратися «докупи» у відповідальну хвилину, вимикати нерви, «ахи» та «охи», мислити тверезо, раціонально, рішуче, можливо, по-чоловічому. Вона не скаржилась і не нюняла. Вона, мов той комп’ютер, перебирала в голові «файли та папки» у пошуках єдиного слушного зараз рішення.

Таке буває. Трапляється. Називається «форс-мажором». Зазвичай люди з високих будинків спускаються ліфтом чи сходами. Але коли дім горить, інколи стрибають у вікна. Бо лише так є шанс вижити.

Цього разу ситуація ускладнювалася наявністю всередині неї ще одного життя. З одного боку, це робило Лізу вразливішою, з іншого – відповідальнішою, сильнішою, незборимою за своєю суттю та призначенням.

Оля навряд чи могла усвідомити всю глибину подібних міркувань, але, зобов’язана Лізі своїм визволенням, а може, й життям, вражена її щирим людським безкорисливим ставленням до себе, ладна була служити цій жінці та її ще ненародженій дитині, як пес, і захищати їх, учепившись у горло будь-якому уособленню небезпеки.

Ліза, притримуючи живіт, важкувато піднімалася сходами від вбиральні до зали аеропорту. Оля поїдала її очима, з острахом чекаючи новин та настанов. Після того, як на її очах у сільській хаті, заметеній ззовні снігом, п’яна мати самотужки народила мертвого хлопчика, витерлася ганчір’ям і з полегкістю заснула, а п’яний батько й зовсім не прокидався заради таких дрібниць, Оля страшенно боялася всього, що пов’язано з цим жахливим ритуалом.

– Води відійшли, – сказала надто спокійним голосом Ліза. – До Києва їхати далеченько. «Швидку» з Борисполя викликати – теж гаяти час. Беремо таксі та їдемо народжувати в Бориспіль!

– Добре, – кивнула дівчина, не відриваючи погляду від обличчя Лізи. Її не дивувало, що з Борисполя треба було їхати в Бориспіль – вона знала різницю між аеропортом та містом, яке дало йому назву. – А там є пологовий будинок?

– Там є лікарня та лікарі, – упевнено сказала Ліза і рушила до виходу, притримуючи живіт. Оля з наплічником та сумкою подруги пішла слідом.

Біля дверей до них кинулися з пропозиціями водії автівок, але жінки шукали таксі. За скляними дверима їх зустріло рідне смачно-синє весняне небо та так само смачне весняне повітря, попри кількість машин на розвороті біля аеровокзалу. Ліза глибоко вдихнула, посміхнулась Олі та подала їй руку. Дівчина вхопилася за неї вільною рукою, і пальці їхні сплелися та стиснулись міцно-міцно. Рух цей був виразним і щемним, наче якийсь особливий вислів іноземної мови, над яким ще помучишся, щоби перекласти на рідну, якщо взагалі перекладеш, бо не все перекладається словами.

Таксист був київським, але й Бориспіль знав непогано. За десять доларів та десять хвилин він домчав пасажирок до пологового будинку і навіть супроводив до приймального покою.

– Ви батько? – грубувато спитала в нього санітарка.

– Ні, я таксист.

– То йдіть і не заважайте. А ви давайте документи і роздягайтеся, зараз спуститься лікар, – звернулась вона до Лізи, яка саме вирішила присісти на дерматинову лавку біля стіни.

– Навіщо це їй роздягатися в коридорі?! Лікаря гукайте, у нас води відійшли! – голосно обурилась Оля, хоча в самої зуби клацали від нервової напруги.

Ошелешена несподіваною відсіччю, санітарка зиркнула на обох прибулих і сказала:

– Звідки це ви такі розумні звалилися?

– З неба, – зібравши сили, втомлено відповіла Ліза, вказавши очима на свою сумку та на Ольжин наплічник.

Наревівшись до ранку під ковдрою в холодній хаті поруч із п’яними батьками та мертвим немовлям, Олька тихо вдяглася, взула чоботи, нап’яла синтепонову куртку, що мати купила їй восени в районному секонд-хенді, натягла на біляву голову руду плетену шапку, замотала тонку шию шарфом власного виробництва. Від вхідних дверей вона повернулася до холодної кухні, що, швидше, була коридором, де на столі стояла плитка, а в кутку брудно-червоний великий газовий балон. Дівчинка нахилилася, відкрила дверцята столу, витягла свій портфель зі скромним шкільним приладдям. Затиснувши його під рукою, ще раз зазирнула через щілину в дверях до сірої кімнати, де досі спали нетверезі батьки і де в ногах у матері лежало те, про що Ольці страшно було й згадувати.