Поцілунок затягнувся. Самотня валіза стояла в кутку тісного застряглого ліфта і напевне дивувалася б, якби уміла.
Під’їзд перший
Перука впала додолу. «Попутниця», чи то пак – попутник, відсахнувся і закляк, побачивши блиск ножа, але дитина на його руках не виявляла ніяких ознак переляку чи бажання перебратися на руки білявки, обмацувала його обличчя, волосся, вуха.
– Постав дитину на підлогу, я сказала! – прошурхотів здушений голос.
– Олю, я не хочу на підлогу, я хочу додому. Я їсти хочу! Коли ми підемо додому?
Дівчина вдивлялася в розгублене обличчя чоловіка напроти. Було воно дивним без перуки та окулярів, із нафарбованими губами, збентеженим та добрим. Ніякої небезпеки та агресії цей дивак не виявляв, але чому він мовчить?
– Ти хто такий? – кивнула войовнича білявка до незнайомця.
– Я? – проковтнув слину він. – Я… не знаю. Художник я.
– Голубий, чи що? Трансвестит?
– Та ні, просто пожартували на спір із другом, – обережно, наче йдучи кригою зимового озера, відповів мужчина.
– То ти в гості їхав?
– Ну, начебто так. Можна й так сказати…
– А звуть тебе як?
– Левом.
Дівчина реготнула, огледіла дивака ще раз:
– Та який з тебе лев?! Хіба що одомашнений, свійський. Друзі, мабуть, Льовушкою кличуть?
– Саме так, – гмикнув він і, майже опанувавши себе, спробував змінити тему: – Цікаво, хтось нас звідси витягне чи так і сидітимемо довіку?
– Олю, я їсти хочу! – потягнулася до білявки дівчинка.
Та клацнула ножем, закривши його, сховала в кишеню і взяла дитину з рук Льовушки.
– Ось у мене в торбі є печиво, їстимеш?
– Так. І левові дай! Він пахне, як мама!
Оля знову гмикнула, поставила дитину на підлогу і, тримаючи її однією рукою, другою почала нишпорити в сумці.
– Ще й мобілка здохла… Усі біди до купи! А в тебе телефон є, чи левам не пасує?
– Із собою немає.
– А навіщо тоді людині мобілка, коли її не носити з собою?!
– Та то ми так… Так домовились із другом. Такі умови гри чи парі – дещо втнути, але не мати при собі засобів зв’язку, щоб екстремальніше, щоб на випадок чого – не благати про допомогу. А вийшов такий конфуз.
– Ага. Зрозуміло. Хлопці не дорослішають. Вони просто стають старшими, – зітхнула Оля, діставши пачку печива.
Вона присіла навпочіпки біля дівчинки, розгорнула упаковку і вклала їй у руку печиво.
– І левові! – наполегливо промовила дівчинка, поводила вільною рукою в просторі між собою та Льовушкою і, намацавши його ногу, вхопилася за джинси нижче коліна.
– Ні-ні, дякую, я не голодний, – замахав руками той.
– Та вже пригощайся, – сказала поблажливо Оля, – раз дитина наполягає. Це моя принцеса, а я при ній вірний страж. Вибач, коли налякала. Я за неї та за її матір кров віддам по краплі.
Під’їзд другий
– Руки в тебе сильні. Ти ними лише обіймати можеш чи ще щось умієш?
Це запитання було геть несподіваним для Ігоря через чверть хвилини після поцілунку. Він «завис», дивлячись на дивну особу, яка знову поглядала на нього, мов випробовувала.
– А що треба робити? – спитав спантеличено.
– Ну, наприклад, відкрити двері ліфта, якось міняти ситуацію… Ти ж мужчина!
– Так-так. Звісно, вибач. Вибачте.
Якісь люди протупотіли сходами вгору. Ігор набрав повітря, щоб крикнути, що вони тут застрягли, мовляв. Але жінка миттю прикрила йому рота долонею, а вказівний палець другої руки приклала до своїх губ, бажаючи тиші. Ігор ковзнув язиком по її долоні й поцілував пальці – щось дивне й некероване відбувалося з ним у цьому тісному просторі ліфта.
– У тебе є мобілка? – тихо спитала вона.
– Ні.
– Випусти мене! Я сходжу по свою, поки чоловік не второпав, і повернусь.
– Правда повернешся? – знову потягнувся до неї Ігор.
– Я ж тобі валізу залишу.
– А далі що?
– А далі – як кому на роду написано. Може, разом, може, окремо…
– Але ти повернешся?
– Швидше так, аніж ні, – грудним голосом тихо відповіла жінка і кивнула в бік дверей.
Ігор напружився, посмикав двері, ті наполовину прочинилися. Він і далі їх тримав, але виявилося, що ліфт завис між поверхами. У під’їзді світло ще не ввімкнули – сутінки ледь накрили місто. А може, то не стало електрики в усьому будинку?
Він озирнувся на жінку. Та підтягла валізу до дверей, поклала на бік, стала на неї, обіперлась Ігореві на плече, підстрибнула і вилізла на поверх вище. Там вона обтрусила брюки на сідницях, поправила маленьку сумочку, розміром із великий гаманець, що висіла на тонкому ремінці, перекинутому навскіс від плеча до протилежного стегна. Потім нахилилася до Ігоря, уважно подивилася на нього, і знову йому здалося, що вогонь її очей якийсь незвичайний. Мабуть, такий буває у людей на межі усвідомленої небезпеки чи від якихось побічних впливів. Але на наркоманку жінка була геть не схожа, хоч і дивна. Та й сам він, треба сказати, теж не надто ординарно повівся, то що вже…
Читать дальше