Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Оля не змирилася. Вона просто затихла. Угамувалась її скажена ненависть до «господарів» і до «гостей», переплавилася на тиху лють, іскра якої жевріла в нетрях її єства та інколи спалахувала на денцях сталевих дівочих очей, попри усмішку на обличчі. Вона вирішила будь-що жити, коли побачила мертвою Дарину, ту дівчину, з якою вони прилетіли разом із Олександрою. Як уже в тієї все починалося, Оля не знала, бо коли вони за іронією долі через якийсь час опинилися в одному «закладі», Дарина її не впізнала чи не схотіла впізнати. Вона взагалі поводилася доволі дивно – автоматично, байдуже виконувала що наказували, йшла «в номери» з ким посилали, а коли сварили її, що невесела і клієнти скаржаться, починала слухняно посміхатися – була, як зомбі.

Її смерть уразила всіх, як грім серед ясного неба. Тиха, покірна, небунтівна Дарина, ні з ким не подружившись, але й не посварившись, змирилась, здавалося б, з таким існуванням, та однієї ночі раптом повісилась у вбиральні.

Коли вранці виносили її тіло, накрите простирадлом, зсунувся край сіруватої тканини, і Оля на все життя запам’ятала страшне посиніле обличчя дівчини й висунутий, прикушений щелепами, темний язик.

Оля вирішила жити. Але якась пружина, скрутившись усередині неї, чекала свого часу.

Коли господаря не бувало вдома, Ліза з Олею пошепки коротко розповідали одна одній свої історії. Ліза обіймала дівчину, гладила її коротке волосся та плакала. Усе, колись читане нею та чуте від дівчат хостес, видалося кіношним і блідим порівняно з короткими та разючими історіями з Олиного життя. І не вірилося, що цій дівчині лише сімнадцять років. Плакала Ліза і по-сестринськи, і по-материнськи, жаліючи цю колись довірливу дівчинку з такою поламаною долею та зболілою душею. Адже тіло, то лише тіло…

Ліза розуміла, що її тутешнє існування та ситуація, що здавалася нестерпною, не йде ні в яке порівняння з безвихіддю Олі. А ще розуміла, що не має наміру лишитися тут з дитиною назавжди, сито й принижено жити на чоловікові гроші, на його капітал, здобутий такою ціною. Так і не давши собі чесної відповіді, чи було з самого початку її почуття до Нього коханням, а чи відповіддю на його ставлення та способом припинити ті хостес-заробітки, Ліза вже надто тверезо усвідомлювала, що тепер ні кохання, ні поваги до чоловіка не почувала. Було здивування, ненависть і страх. Страх не лише за себе, а тепер ще й за Олю та за ненароджену дитину, які могли б назавжди залишитися тут, якби Ліза припустилася похибки в своєму плані. Тому поспішати було небезпечно, треба було продумати все до дрібниць, а головне – роздобути Олин паспорт. Але й тягнути неможливо. Ліза вирішила будь-що тікати до народження дитини.

Цього дня у Лізиного чоловіка був гість. Вона вже чула про того Сержа, її земляка й «бізнес-партнера» чоловіка, який інколи приїздив сюди чи присилав своїх людей у справах. Що то були за справи, Ліза не дуже цікавилася, але знала, що колекціонування чоловіком ексклюзивних пляшок віскі пішло від Сержа – вони не так давно разом захопилися таким нетрадиційним вкладанням грошей, вважали це перспективною та до того ж оригінальною незаїждженою хлопчачою забавкою. Чоловік розповідав, що Серж мріє заснувати в Києві місцеву біржу для торгівлі віскі, щось на кшталт World Whisky Index, але, певне, поки що підпільну, бо купа проблем із реєстрацією та легалізацією, і знову ж таки – податки…

Ліза колись слухала те одним вухом, але тепер, шукаючи способу повернутися додому, аналізувала найменші можливості. Серж навряд чи міг тут прислужитися, бо на сьогодні жінка вже чітко усвідомила, якого роду «бізнес-партнерство» об’єднувало чоловіків.

Серж принципово зупинявся в готелі, цього разу так само. А на ранок чоловіки мали їхати машиною Сержа в справах в інше місто, кілометрів за двісті. Ліза і раніше не дуже розпитувала про справи, а тепер і поготів. Їй вистачило повідомлення про те, що цього вечора компаньйон мав зайти до них у гості. Ліза замовила в ресторані кілька вишуканих м’ясних страв, Оля готувала під її керівництвом салати, пригадуючи час, коли працювала в їдальні, а потім у кафе. Звісно, жінкам не надто хотілося догоджати компанії, але це було наче такою грою – нічим не викликати найменших підозр.

Увечері молода господиня пригощала гостя, а чоловік хвалився новими пляшками в колекції, заразом похвалився й дружининими малюнками, яких уже зібралося чимало. Серж, здивований якимось її особливим «почерком», роздивлявся роботу за роботою, розпитував, де вона вчилася і чи не хоче їх обрамити та виставити десь на продаж.