Міла Іванцова - Ключі від ліфта

– Я завжди казав, що наші жінки найкращі! – розсміявся він. – Бачиш, друже, який діамант відхопив! Ще й малює! Коли накриється твій бізнес, а жінка стане відомим художником, вона тебе й догодує!

– Мій бізнес не накриється ніколи! – упевнено відповів Лізин чоловік і рушив знову до столу. – За це і вип’ємо!

– Точно! Бо ми розумні хлопці! – підтримав його Серж, рушивши слідом, а Ліза, стиснувши зуби, залишилася складати свої роботи.

– Лізочко, а ти не подаруєш мені якусь із твоїх акварелей? Я пишатимуся, коли станеш відомою. А може, колись продам її з аукціону за шалені гроші! – уже не дуже тверезо попросив Серж.

Хоч як не шкода було віддавати Лізі шматочок своєї душі в нечисті руки земляка, але… перебравши кілька малюнків, вона витягла один, кольорова гама якого по центру малюнка була насиченою, енергійною, навіть тривожною, а до периферії наче розпливалася, розмивалася, розчинялася у навколишньому паперовому світі. У центрі було зображено трьох жінок, що стрімко танцювали колом чи то сіртакі, чи якийсь гуцульський танок, переплівши руки на рівні плечей, але вбрання їх було не національним – напівпрозорі летючі драпіровки розвивалися на струнких тілах, окреслюючи їхні форми.

– Шаманство! А який ритм! – узявши до рук малюнок, відреагував гість. – Аж у голові паморочиться! І як це тобі вдалося?

– То тобі від віскі паморочиться! – відповів господар дому і запросив вийти на терасу, посидіти на свіжому повітрі та покурити сигари.

Ліза залишилася в будинку, а чоловік із гостем вийшли. Розслабившись у плетеному кріслі, Серж раптом помітив у сутінках Олю, яка про щось розмовляла з Брасом. Навіть знаючи мову, Ліза не підібрала ключика до хлопця, а Оля, котра ненавиділа всіх чоловіків разом і кожного окремо, та до того ж обходилася двома десятками англійських фраз, на диво, завжди знаходила, про що поговорити з садівником, і той чомусь не нашорошувався й не замикався перед нею.

Серж мимохідь розпитав у «бізнес-партнера» про дівчину, бо колись раніше бачив у цьому будинку стару домогосподарку, Марію.

– І як тобі вона? – спитав Серж.

– Та, наче, і по господарству справляється, і Лізі веселіше, – відповів хазяїн.

– Та й тобі веселіше, мабуть, поки дружина вагітна, – реготнув Серж.

– Та ні, не на мій смак, – махнув рукою співрозмовник, – я кістлявих дівчат «а ля хлопчик» не люблю, мені хочеться смачного тіла.

– Ну-ну, – багатозначно відповів гість і знову затягнувся димом сигари.

Тієї ночі Оля з Брасом домовилися прогулятися містечком. Власне, Оля ще жодного разу не виходила з двору. Кам’яний паркан, з одного боку, символізував певну обмеженість її світу, з другого – був її тимчасовим захистом від остогидлого колишнього життя. Не те, щоб їй заборонялося виходити, але у неї і бажання на те ніколи не було. Брас сказав, що має сьогодні вихідний, господар з гостем гуляли без нього.

Замислившись над несподіваною пропозицією прогулятися вночі, Оля повагалась, але потім махнула рукою – що вже їй втрачати?! Перед виходом вона повідомила про це Лізу, а господаря з гостем і вдома вже не було – вони завіялися десь по клубах, а коли хазяїн повернеться, то навряд чи шукатиме хатню робітницю.

Вони по-дружньому блукали маленькими вуличками, розмовляючи жестами, якимись уривками фраз, але щось-таки розуміли і нерідко сміялися. Давно, а може й ніколи, Олі не було так легко і затишно з особою чоловічої статі, бо тій особі було від неї нічого не треба, вони йшли, говорили чи мовчали, навіть не тримаючись за руки, показували одне одному то цікавий будинок, то зірки на небі, то повновидий місяць, а то дивної форми старезне дерево.

Утомлена довгим днем та прогулянкою, молодь повернулася додому. Ледве за ними зачинилася хвіртка хазяйської огорожі, ззовні загарчала машина – господар з гостем теж повернулися. Оля не встигла чкурнути в дім, та й не мала наміру ховатися. Гість, підтримуючи добряче нетверезого господаря, повів його в будинок. Він озирнувся на Олю з Брасом, велів чекати тут і зник за дверима.

За дві хвилини Серж повернувся, підійшов до гостьового будиночка біля паркану. Також підпитий, але не втрачаючи контролю, він поклав Брасові в руку сто доларів і велів піти в ресторан на площі та принести вина та кілька видів їхнього фірмового сиру.

– А ти допоможеш накрити стіл на терасі! – звернувся він до Олі.

Брас повільно пішов до хвіртки, нерішуче озирнувся звідти, але гість гримнув на нього:

– Цігель-цігель! Ай лю-лю! – І ляснув у долоні.