Міла Іванцова - Ключі від ліфта

Коли Брас вийшов з ресторанчика вже з пакунком, десь трохи вище його шлунка тріпотіло тривожне передчуття небезпеки. Він рушив у бік дому, але раптом почув тихий свист. Так свистять жінки чи дівчата, склавши губи трубочкою. Хлопці свистять голосно та енергійно – чи то вклавши до рота пальці, чи хитро підгорнувши язика. Почутий звук був суто дівочим.

І правда, трохи позаду на парапеті біля зачиненої булочної сиділа дівчинка-підліток років тринадцяти, вдягнена в джинси, футболку та з блайзером на голові, з-під якого вибивалися світлі кучері. Вигляд вона мала доволі дивний, якщо взяти до уваги другу годину ночі, коли нормальні діти вже давно сплять вдома.

«Може, з туристів? Чимось схожа на заїжджих скаутів», – подумав Брас.

– Т-ти щось хо-хотіла? – затинаючись, спитав він.

– Можу поворожити, – нахиливши голову набік, відповіла дівчинка без найменшого акценту.

– Клас-сний вибрала час, т-та й місце, – знизав плечима Брас.

– То що? – уважно дивилась на нього дівчинка, а він так само приглядався до неї.

– Д-д-дорого береш?

– Два долари, – без емоцій відповіла дівчинка.

– П-прийнятна ці-ціна, – посміхнувся Брас, – та я по-поспішаю.

– Два слова можуть змінити долю, – спокійно відповіла дівчинка.

Брас витяг з кишені здачу, що отримав у ресторані, знайшов дві однодоларові купюри та простягнув дівчинці. «А чому вона назвала ціну в доларах? – подумав хлопець. – Наче знала, що саме їх і маю. Дивна».

Узявши гроші, дівчинка безпристрасно поклала їх до кишені штанів і сказала:

– Якісь ключі з собою маєш?

Здивований Брас добув з кишені ключ від хазяйської машини з електронним брелочком-блокувальником дверей та двигуна. Він показав це дівчинці, уже сердитий на себе за те, що гайнує тут час на дурню.

Дівчинка уважно вдивилася в ключ.

– Можеш за допомогою цього ключа змінити своє життя. Чи не тільки своє.

– Як це? – здивувався хлопець.

– Він може чотири рази відчинити будь-які двері.

– Ключ від м-ма-машини?! Ну і ж-жарти у тебе глупої н-ночі! – махнув на неї рукою Брас, розвернувся і швидкими кроками пішов додому.

– Ну, як знаєш, – доволі байдуже промовила дівчинка і взялася возити передком кросівка по піску біля парапету.

Брас поспішав додому, але дорогою обмірковував сказане тим пришелепкуватим дівчиськом. Треба ж таке вигадати! Щоб ключ від машини та й відчиняв будь-які двері! Нісенітниця. Але ж можна це простісінько перевірити.

Хлопець зупинився біля невеличкої ювелірної крамниці. Озирнувся. Вулиця тихо спала. Він зручніше почепив пакет з вином та сиром на руку і дістав ключ. Сміючись у душі сам із себе, хлопець підніс його до замка у важких дверях. І не встиг він навіть просунути металевий кінчик у геть не підходящу для нього дірочку, як щось саме собою клацнуло в механізмі, і двері відчинилися. Брас потяг їх на себе – є! Він ще раз озирнувся й увійшов. Хвилин за сім хлопець повернувся, причинивши за собою двері, механізм замка знову клацнув. За пазухою заправленої у джинси теніски лежали дві жмені прикрас із золота – обручки, браслетки, годинник.

– Ну й дива! – пробуркотів хлопець, украй здивований. – Кому розкажи – не повірять… Але ж залишилося ще два шанси! Шкода, що витрачено було також два – на вхідні двері та на дверцята сейфа, але ж який підйом із двох доларів!

Він майже біг додому, і йому захотілося подарувати якусь обручку Олі. Мабуть, у неї зроду не було справжніх коштовностей.

Він поспішав, сам не вірячи в те, що сталося. «А як кинуться? Як знайдуть? – стукотів у голові чийсь тривожний голос. – А хай доведуть! Хто мене бачив? А відбитки пальців я постирав теніскою з усього, до чого торкався! Детективи треба дивитися!»

Увійшовши у двір, він, на диво, не побачив ні гостя свого господаря, ні світла у вікнах.

– Дивно. Може, передумав, утомився чекати та й пішов у готель? То куди ж подіти вино та сир? – пробурмотів Брас, більше стурбований, куди ж сховати те, що холодило йому тіло за пазухою.

Він роздивився навколо, поклав у плетене крісло пакет з ресторану і пішов до сарайчика, прибудованого до гостьового будиночка. Узявши там лопату та ганчірку, хлопець при світлі місяця обійшов будинок, вправно викопав кущ троянд, обережно витрусив з теніски свій скарб, хутко загорнув у ганчірку, вклав у ямку і швидко посадив кущ на місце. Серце йому калатало, але настрій був шаленим і радісним, лише трохи змішаним із тривогою та віддаленим відчуттям небезпеки. «Може, не зараз, може, колись потім, як все уляжеться, ці штучки мені дуже згодяться!» – думав він.