Олесь Ульяненко - Квiти Содому

— Більшість людей, керуючись здоровим інстинктом тварини, що тут, що там, — Зося навмання тицьнув пальцем у невизначеному напрямку, що, напевне, вказувало небо і землю, — знають, що там їх нічого хорошого не чекає, там, за межею, і тому проживають своє убоге життя, як можуть. Яскраво, з помпою і дешевими понтами. Але це вже ознака віри, хоча вони говорять, що не вірять і там нічого немає. Прикидаються дурнями. Найліпший вихід. Закрити очі або все одно що подивитися у дзеркало, виголосити пишну промову на свою честь, на крайняк подрочити. Поцілуйте мене в гузно, якщо це не так!

— У кожного свій вибір. Хоч гнилий. Але вірний.

— О! Ти прогресуєш… Але в напрямку ідіотизму. Будь-яка гра в толерантність є породженням деспотії. Просто, як мило… Глянь… Ідіотами народжуються. Це велике щастя.

Капловухий чолов'яга одвішував підпотиличники Бабаєві. А той, пригнувшись у колінах, вирячив свої баньки на дружину нинішнього і показував їй язика. Кокетливо вертів очима, запускав їх під лоба і викручувався і так і сяк, і по всьому, колишньому його начальнику було не зовсім зручно давати нафтовому королю по мордам. Нинішня не відповідала, а щось дуже напружено вишукувала в купі тіл, що займалися чистої води педофілією. Тоцький займався відразу двома хлопчиками. Чи навпаки, — хлопчики Тоцьким, як виявляється, власником шоколадного концерну Лошен. Малята добре справлялися у цій справі, що бідолаха аж кавчав. Тут у мене виникла зовсім твереза думка, що його засушеній голові у нашій спальні було б набагато ліпше. Стій собі на поличці в банці з-під Івасів, дивись, як ми натягуємося з Аллою, а Фанні мух зганяє з мудрого провоскованого чола. Решту я не знав, а як і бачив, то вони прошмигували повз мене невидимі, мов травневі мухи. Потім усі міністри, зами, начальники і чиновники, хто з головами в руках — чужими та своїми, — загарцювали у нетерплячці. Вони нарешті зупинилися і почали люб'язно обмінюватися рештками своїх тіл, ґречно перепрошуючи, вклоняючись, цілуючись, стали за великим круглим столом, заставленим наїдками, якому позаздрили б навіть при Людовіку Сонце. У повітрі завис звук, до притомного знайомий. Тріщали кістки смажені та печені. Гуло застілля. Підпилі опоненти тягали за цицьки своїх та чужих секретарок, дружин, а хто хлопчиків. Нічого нового.

— За новий закон, — виголосив найстарший з подовбаним обличчям, але його слова пройшли як крізь воду, зробилися глухими до слуху, до свідомості решти, що браталася. Кат, котрого я знав особисто, нині на пенсії, зводив і розводив руками, кривив обличчя, а потім послухав щось у повітрі, як це робить добропорядний породистий пес, кивнув головою, потер долоні, налив собі півлітрову склянку горілки і завершив філософськими словами: «Мабуть, я тут один інтелігент!». Радник усіх радників, що торгував зброєю, кохався на телезірках, меценатствував, перескакуючи від одного до іншого табору, зараз проходжувався з гітарою без струн, а його джура підбирав рештки тіл до великої корзини і пропонував застільникам. Колишній радник усіх президентів першим підтримав тост за закон. Головне, постояти трохи обабіч.

— За новий закон!

Новий, з подовбаним обличчям, глянув на нього і сказав:

— Ти ж хотів мене отруїти?

— Ніхто тебе не труїв, — добродушно пробурчав улюбленець телезірок. — Треба було менше пити на моїй дачі.

— Ні, знову ти брешеш, — сказав міністр із западаючим, як у горобця, оком.

— Бреше, — толерантно виголосив міністр із злипаючим оком. — Він говорив, гаранте, що ви брешете і ніхто вас не труїв. Мовляв, ви це придумали, щоб скинути того, з шиною на шиї…

— А де він? — в один голос сказали за столом. — Де Вонук?

— Нема. Сховався, — сказала Одноока Мама, яка нарешті знайшла своє око.

— Треба його знайти і поговорити, — кинув пропозицію чолов'яга, з репкуватим писком селянина, з ясними ознаками параної. — І притягти.

— Годі міняти закони. Годі. Досить з нас старих, — виголосила жінка, з видом топ-моделі, бізнес-леді.

— Бо за новими законами мені буде більше роботи, — тихо і скромно вимовив кат.

— Як?

— Бо ви всі його клієнти, — прокавчав Вонук, несподівано виринувши з-під спідниці сухореброї бабери, знімаючи автомобільну шину з шиї. — І до чого тут це, до чого? — Вонук тицяв на автомобільну шину куцим пальчиком. — Козли. Я вже давно не краду автопокришок.

— А… — кат сьорбнув кисленького винця. — Тебе-то я першого знайду. Це ти пищав про кинджальний вогонь по натовпу. А у мене там дві шестирічні дівчинки. Вони такі гарні. Я в Онопрієнка для них брав автографи.