Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Тоцький випустив фонтан шоколаду з повних губів і голосно перднув. А нафтовий король, якому кілька ліліпутів намагалися запхнути гофрованого пожежного шланга, кавчав, наче у сільському нужнику, і намагався повторювати слова пісні своєї дружини, кліп якої з драбкуватими арабами на вершині піраміди Хеопса прокручувався у нього перед вибалушеними очима. Так, шланг пхали прямо в задницю і закачували туди шоколад. Мидзатий міністр внутрішніх справ протер окуляри.

— Як його… — справився міністр. — Ба… Бабай?

— Ага, — в один голос відповіли ліліпути і почали розкладатися, мов російські матрьошки. Макс і Лу. Чисті і новенькі. Одноока Мама засунула пальця в очницю, пошукала протез, схаркнула.

— Але треба узгодити з сусідами ціни, — діловито прогаркавив міліцейський міністр.

— Шо-о-о… — рявкнули Макс і Лу, смиконулися, і шланг ледь не виліз через горлянку нафтового короля.

— Ми не знаємо, скільки нафти влізе в цю задницю. Ціни-то непомірні. І ми маємо поважати сусідів. Соціалізм-то прийшов від них, — запально продекларував міністр, натягуючи окуляри на носа.

— А нам похєр! — відповіли Макс і Лу, витягуючи глоки.

— Я вас, шановні, відправлю в Донецьк сіль рубати, — міністр пошкодував, що не носить мундира, швидше за все.

Тоцький, одягнений в чорний шкіряний для мазохістів костюм, пройшовся і заглянув у вічі нафтовому королю.

— А ми ж дружили… Так, ми дружили, — повчально сказав Тоцький. — Качайте, хлопці, бо завтра він нам закачає.

— Так, — згодився маршал, намагаючись сховати хєр, що стирчав.

Макс і Лу витягли гофрованого шланга із задниці нафтового короля. Бабай видихнув і сказав:

— Дякую. Ходім до блядєй і пропустимо по пляшечці.

— Дякуй татові, а то б у твою сраку закачали туркменської нафти, а телепкуваті унсовці візьми та й підпали, — гигикнув Тоцький, чи міністр внутрішніх справ, чи новий президент, чи старий, а швидше всі — в один голос.

— Дякую, — прохарчав Бабай, так нічого і не зрозумівши. А в повітрі карнавалу пахло смаленим.

Я бачу політ птахів; я бачу кола над водою; я бачу маленьку і безпорадну, зовсім як зелений дитячий м'ячик, нашу Землю. Я помер? Мій старий приятель гробар, так, саме гробар. Я не забув вам про нього розповісти? Забув… А-а-а-а… гачконосий, червононосий, з гострою маківкою, з великими залисинами. У нашому домі він спочатку підробляв. І не давав спати. Спочатку гуркотом і вищанням циркулярки. Потім бізнес налагодився. Далі — черги плакальниць, сьорбаючи сльози, заюрмилися біля нашого під'їзду, — хто здати товар, хто ще щось. То покійник не влазить. То труна завелика, то бажаний ожив, а одного, коли клали в труну, цвях проколов наскрізь. Наче втомленого боєм нібелунга чи самурая, а так здебільше всі хотіли шари. Брав гробар зовсім не дорого, мав совість, бо за трухляві дошки може брати тільки безсовісна людина, ну, я так думаю. Жив він одинаком. Кажуть, в труні і справляв усі фізіологічні потреби: поїсти, поспати, перепхнутися з невтішною вдовою… І ось він пролетів, і я подумав… може, нам усім кінець…

Мені не треба вгадувати; зір мій зростається із залою, — золочена, відливаюча перламутром доріжка, яка вела нагору, підіймається і стає вертикально. Все навколо нерухоміє. Дорога лежить на хвилях салатного желе. І по доріжці, у білому костюмі, фетровому капелюсі, балансуючи, йде Зося. Зося доходить до краю, падає, як фанера під вітром, чіпляється ногами за край, і його залиті сизими більмами зеньки упираються в мої.

— Привіт, — говорить Зося. — Хочеш, щось скажу?

— Ні. Якщо ти розпочнеш, то не закінчиш до третього льодового періоду.

— Хе-хе-хе… Тут немає вибору. Затямив, синку? Тут, там. Де завгодно — ніде немає вибору, якщо, звісно, не всі вибрані. Але на всій земній кулі всі ідіоти вважають, що вони вибрані. Біда? Яка там в хєра біда. Якщо не ті, так інші люди накличуть собі на голову.

— Зося, ти, коли був живим, ніколи не задумувався над тим, що аби не був таким розумником, то явно б зробився попом?

— Ні. Коли починаєш задумуватися, то впадаєш в азарт. Реалізувати несосвітенну глупоту Ілюзія рухає людську істоту до грані. Подивись… — І його рука, випещена, майже прозора, з тонкими пещеними пальцями, унизана золотими каблучками, вказала на масу горбів, рук, цицьок, обвислих членів, розірваних вульв, залитих кров'ю та спермою. Одне братання і кохання, вічність щастя і радості, кохання і примирення.

Зося повільно ковзнув у повітрі, став навпроти, запустив під крендель руку, і ми повільно рушили між купами тіл.