Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Бо з киплячої, тягучої, червоного кольору піни виринула голова Тоцького. Голова кліпнула очима. Тоцький підняв руку, висунув з малинового місива тонку шию. Голова повернулася ліворуч, підленько гигикнула, зиркнула праворуч. Решта його, що знаходилася внизу, в червоному киселі, — а ми, напевне, могли тільки здогадуватися про ту решту, тобто сраку, — ця-то решта видала гучний пу-ф-ф-ф, викинувши на поверхню бульби. Бздо, одним словом. У повітрі повис стійкий запах аміаку та гною. Нарешті на очі, під оплески тисячі голеньких хлопчиків та дівчаток, з'явилися цицькаті груди Тоцького, кошлате пузо з діркою пупа, схожого на очко шимпанзе, кінчик, скрючений стручок, що нагадував болгарський перець. Голенькі дівчатка і хлопчики голосно верещали і били в долоні. Гламурна баришня, теж без нічого, навіть без ознак статі, лише з купою жовтого пір'я на голові, прокричала:

— Який мужчина!

Тоцький чхнув, підняв догори руки, повів очима ліворуч, праворуч. Він надув губу, як верблюд, ритуальний жест перед тим, як лигонутися з верблюдицею. І Тоцький прорік:

— Де мої гроші… Де мій новий шоколад Лашен?

Оплески котилися липучими хвилями малинового шоколаду. Дівчатка та хлопчики повитягували різноколірні кульки і заходилися вибрикувати ногами. Канкан. Тоцький поклав праву руку на груди, чвиркнувши крізь губу сказав:

— Кинджальний вогонь. Шоколадом — з брандспойтів. Це вам не пиво і не нафта. Кинджальний вогонь.

Дамочка із зеленим волоссям, швидше трансвестит, з дорогими імплантантами, довірливо зашепотіла:

— У нього п'ять — улюблене число. Це число розкомплексовує. Він надихає мене. Він змінив моє життя. — Баришня-трансвестит затрусила грудьми, висолопила язика, склала у рурку. Смачно так, що дві дівчинки, зовсім голенькі та безволосі, екстатично закотили очі і впали навзнак, задриґавши гостренькими колінцями. Хто зна, від чого чи від кого…

Одноока Мама, переставляючи слонячі ноги, рушила до протилежного кінця зали і грюкнула кулаком кілька разів у дзеркало по своєму відображенню. Її скляне око випало і м'яко покотилося прозорою, з салатовою підсвіткою, кахлею. З дзеркала вискочили Макс і Лу, обчіпляні японськими сканерами і кривими тесаками.

— Ma, ми вже його мочили… — в один голос, в унісон, проговорили вони.

— Ідіоти, зараз ви будете жерти!

— Ха, — в унісон відповіли Макс і Лу. — Пожерти ми любимо.

— Будете жерти, доки не зжерете весь новий шоколад або його самого.

— Аби ґанджу побільше, — рявкнули Макс і Лу. — Ми і самого того, головного, захряцаємо.

— Заткніться. Чмирі.

Міністр внутрішніх справ з типом, око якого западало, мов у горобця, скромно потирали руки.

— Нам треба боротися зі злиднями, — сказав міністр, той, у якого западала повіка на око.

— Ми вже вжили радикальних заходів, — сказав міліцейський міністр. — Більше баби не торгують морквою у підземних переходах. Податки є податки. Закон є закон. Для всіх.

— Так. Можна ж таки щось змінити… До речі, скільки коштує в Лазурному сто га землі?

— Біля моря?

— Саме так. Біля моря. Теплого моря. З кипарисами, ліванськими кедрами, засмаглими дівчатами і безтурботним світлим південним вітром.

Міліцейський міністр поправив окуляри:

— Я наведу справки. Для цього потрібен новий закон. Я зв'яжуся з президентом. Він якраз придбав…

Патлатий трансвестит, з облізлою борідкою і автоматом Калашникова, підійшов до них, підняв догори голову і сказав:

— Лелеки летіли…

— Нехай, на здоров'я, летять собі, — виголосили обидва міністри і розвернулися спинами до патлатого трансвестита з Калашниковим і у вишиванці.

Патлатий трансвестит розпочав шалений танок, середнє між мамбою і заклинателями вуду. Він прямо-таки перся, щоб його помітили, відповіли, але всю увагу перебирав на себе Тоцький. Рожевий шоколад кипів під ним вулканічною лавою, дітки розвернулися до нього спинами і стали раком, розсунувши, як водиться в подібній позі, ноги. Виголені лобки, намащені зеленим або сірим желе ануси. Вони очікували, коли їхній повелитель вийде й удостоїть їх честі вмочити свого позеленілого стручка. Мене мутило, хотілося блювати, так, як то буває, коли перебираєш морфіну, але, слово даю, ожила похабна колгоспна пика Тоцького мене не приваблювала, не дивувала, не збуджувала. І тільки скосивши погляд, я уздрів Зосю в білому кашеміровому костюмі, дорогій краватці. А на горі, під самими анфіладами, його вихованки з дурдому, одягнені в незмінні рейтузи, витягували тисячі й тисячі звуків з нерухомого повітря. І я подумав. Ні. Я зрозумів, що помер і ніколи не зустріну Фанні. Лише нудьга, пронизлива, як ніч, прошивала мене… Капут…