Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Кучерява голова, плечі переляканого метелика над гримучою змією автостради. Така вона стояла перед нашим будинком, коли ми вперше зустрілися. Але у мене не було пам'яті. Я лише до різоти в очах дивився на фонтани вгасаючого вогню мегаполіса. Там на південь, там на схід, там на північ. А треба було, щоб за вікнами сусальним золотом протікав день, а вона стояла біля вікна. Так, я спробував би відкрити рота, щось сказати, а вона дивилася у фіолетове дзеркало вікна. І тут Фанні сказала:

— Ти готовий?

Ми знову стояли біля басейну, Алла сиділа на кріслі-гойдалці і бавилася клітором довгими випещеними пальцями. Фанні стояла біля золотих дверей. І я розумів, що якщо вони знову відкриються, то не буде нікуди вороття. І ці два дебіли, де вони? Де менти? Де повна зала люду? Де генерал? Існувала одна лише Фанні, що сиділа на краєчку басейну й уважно, то ховаючи, то проявляючи посмішку, дивилася на голу Аллу, що заводилася все більше і більше.

— Все, до чого вона торкається, перетворюється на трухлявиння, — сказала Фанні, простягнула мені бокал, пошукала очима пляшку.

— Ось воно як, — потягнув я гугняво.

— Саме так. Відсутність смаку. Жадібність. Стерво, — Фанні витягла довгий, майже у півметра мундштук, вставила сигарету, кислу, ментолову, такі курила Алла.

— А хто тобі прищепив смак?

— Вона. З дитинства. Я намагалася робити так, як не робить вона. Ти задоволений? — Фанні смикнула плечиком.

— Більш-менш. — Я пошукав очима двох дебілів, міліцію і ще щось. Напевне здоровий глузд.

Холодний вітер. Крізь кістки холодний вітер. Гіркий мигдалевий запах, різкий, як перед смертю, запах сечі. Біля самих вхідних дверей. Сіре небо, мельхіорове око місяця пропікало дірку. Ми відкриваємо двері. Запах сечі. Але пустота втрати не полишає мене, і я бачу, що Фанні не існує, так, її не існує, її немає. Вона зникла, вона розчинилася, вона знову втекла. Мигдалевий запах сечі. Вітальня, зала. Зала подібна до велетенського передбанника. І скрізь лежали трупи. Один на одному. Сиза пара ліниво піднімалася до пірамідальних скляних стель. Так, це вже був мій новий дім. Фанні накидала коло за колом навколо басейну.

Нам усім трьом треба уявити, як ми входимо у невідомість. Спочатку упала монета, далеко і глухо. Голоси за золотими дверима. Там закінчиться все. Я дивлюся на Фанні. І думаю, що мені не треба зараз думати, допитуватися і дізнаватися, хто у неї мати. Простіше простого. За золотими дверима стійкий хор голосів.

Фанні побачила картинку, якої насправді не існувало, не було взагалі у цьому домі. Ми не бачили її. Фанні ясно, без параноїдальної нав'язливості, дитячим поглядом, з чистотою і порожнечею, розглядала картину на чорній стіні. Потім з картини зійшов чоловік. Алла лежала на софі, розкинувши ноги, і займалася тим, що вводила собі ділдо в анус. У маленький рожевий, мов дика троянда, анус. Губи напіврозтулені, повіки напіврозтулені; повіки опускаються, підіймаються, ноги зігнуті в колінах. Все у звичній позі — на спині. Так трахаються трансвестити. У неї чогось не вистачало. Як і у Фанні. Але Фанні бачила картину на чорній стіні і як з полотна зійшла людина. Затим з тієї постаті вийшла інша, так вона говорила. Скоро їх зробиться багато, невеликих на зріст. І ті невисокі чоловічки заполонили кімнати, зали, передпокої. А на ранок вони перетворилися на птахів: зелених і голубих. Птахи перетворилися на ангелів. Алла привела з вітальні велику ігуану і намагалася з нею трахнутися. Ігуана була дурною, і в неї вийшло лише з третього разу. Алла голосно кінчала і кінчала, утупившись непорушним синім поглядом у наче виліплене обличчя Фанні.

Ні, ні, здається, сказала Фанні, з темних соснових рам виходили чоловічки, один з одного виходили і перетворювалися на метеликів. І що це не вона бачила, а я. І розповідав, сидячи на краю басейну, вмочивши ноги у воду. То були не ангели, а метелики.

Фанні підійшла до дверей і відкрила їх. Тисячі свічок. Тисячі вогнів. Ніяких трупів, а купи живого люду, в серпантині празника та свята.

Далеко, в глибині колодязя кімнат, упала монета. Важко дзвякнула об кахлю. Тривкий звук, що накочував запахи, хвиля за хвилею, жасминові запахи, з травами неймовірними, а потім пішли постаті, які то розчинялися у повітрі над водою, то робилися реальними, доки все не зникло. І звук наростав, доки не перетворився на дикий гуркіт експреса, що мчить без гальм. Я сидів на краю басейну, закривши вуха руками. Я перетворився на погляд. На один погляд. Звук тягучою мелясою проповзав між пальцями, виламуючи барабанні перетинки. Ігуана ворушилася і звивалася між ногами Алли, била хвостом по її молочних стегнах. Дві похітливі суки, мерзенні суки. А я. Я…