Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Я спускаюсь униз і йду на кухню. У своєму покої я щойно вчинила безлад. На кухні чомусь починаю прибирати. Ставлю воду, щоб вимити начиння. Починаю шурувати стільницю.

Чую, як гепають вхідні двері. Чую, як хтось ізсередини зачиняє їх на засув. Швидкі кроки. На порозі з’являється Аделя.

Вона бліда й розпатлана. Ми мовчки дивимось одна на одну. Такої ненависті в її очах я ще ніколи не бачила.

«Аделю, чому ти така розхристана. Надворі зимно. Перестудишся», — кажу я. Ніби божевільна. Мій голос плаксивий і жалібний. Жалюгідний.

«Що ти накоїла! Ідіотко!» — кричить Аделя.

Вона підходить до мене і з усією сили лупить по обличчі. Раз, другий, третій. Щоки спалахують вогнем.

«Вона мертва? — питаю я чужим голосом, самим хрипінням. — Іванка померла?»

«Померла? Ти хотіла, щоб вона померла, ідіотко? — реве Аделя. — Ні, вона жива, дякувати Богу! На щастя, я — донька доктора, і знала, що слід зробити. Але зараз я вб’ю тебе, що зіпсувала мені свято!»

Від невимовного полегшення я сідаю на підлогу і втуплююсь поперед себе. Навіть уже не помічаю, як пече щока, якій Аделя дала ляпаса.

«Як же ти мене ненавидиш! До чого дійшла ти у цій божевільній ненависті! Учворити таку дикість, таку несосвітенно потворну виставу! — Аделя завжди вміла красномовно висловлюватись. — Вигадати таку підлу, ницу, безглузду брехню! Невже тебе досі мучить злість через мій невинний жарт багато років тому? Коли Йосиф залицявся до мене, а я сказала тобі, наче він у тебе закоханий».

Я підводжу на неї погляд. То он воно як.

Нехай так. Це тільки підтверджує їхній зв’язок.

«Брехню, Аделю? Ти ж знаєш, що то правда. Я бачила вас, бачила обійми у нашому салоні. Як ти горнулась до Йосифа, як він пристрасно обіймав тебе… Мені можеш зізнатись».

Аделя на мить морщить брови — і ніби починає щось розуміти:

«Ах ось що! Яка ж ти дурепа! — вона набирає повітря і голосно видихає. — Я дякувала отцеві за його молитви. Я просила допомогти мені, він молився, я молилась, ми молились разом — і Бог почув нас. Доктор Воднецький сказав, що я вагітна».

Це не могло бути правдою.

Чудо.

«А панчохи? Чому в нього були твої панчохи?»

Вона дивується не менше від мене.

«Панчохи я запакувала в пуделко, перев’язала стрічкою і просила отця Йосифа передати їх їмості. Ти ж пам’ятаєш, як вони їй подобались. А він не дозволяє їй нічого дарувати. Ось і тепер: він розкрив пуделко і приніс панчохи мені, щоб повернути».

Я не можу все це осягнути отак відразу. Забагато всього осягати доводиться останнім часом. Не для мого курячого мозку. Я — просто служниця, а не мислитель.

Западає темрява. Я запалюю гасову лампу.

«Але як я втомилась від тебе, Стефо, — продовжує Аделя. — Я страшенно втомилась. Все надто заплутано. Я не знаю, хто ти: сестра, служниця, мама, моя наглядачка?»

«Я твоя служниця, Аделю», — покірно кажу я, тримаючи лампу за вушко і стоячи навпроти своєї господині.

Вона обертається до мене спиною і повільно рушає до салону. Я йду слідом за нею, крок у крок.

«Якщо ти служниця, Стефо, — веде вона, — то чому я щоразу думаю, перш ніж сказати щось, щоб тебе не образити? Чому я боюсь того, що ти можеш подумати? Чомусь боюсь тебе принизити?»

Вона розтягується на канапі, а я так і залишаюсь стояти над нею з лампою в руці.

«Якщо ти сестра, то чому ми не робимо все разом? Чому ти завжди висміюєш мене, варто мені бодай натякнути на якусь хатню роботу? Чому, якщо ти сестра, ти завжди підкреслюєш, що я — пані, а ти — моя покірна служниця?»

Вона втомлено зітхає. Її обличчям котяться сльози.

«Петро казав, ми з тобою в цьому не винні. Казав, більшою мірою винен батько. Він покинув нас із тобою одна на одну, і ми знати не знали, що з собою робити».

«Ось і вийшло — моя служниця на мене злиться, бо я закохалась і хочу вийти заміж. І тому цілий місяць годує мене салатою з ріпи, яку я ненавиджу. І я слухняно їм цю ріпу, і навіть боюсь слово проти цього сказати, бо ми з моєю сестрицею виросли разом і бачили сни одна одної».

Вона підводить на мене погляд і каже:

«Я завжди так ревнувала, що батько любить тебе так само, як і мене».

«Але ж він хотів мене спекатись, Аделю! Він ні краплі мене не любив!» — кажу я — і тоді на мене накочує те, чого я так завжди боюся: голова стає тяжкою і гарячою, в очах темніє, а вуха наповнюються густим гудінням. Я хочу будь-що позбутись цього нестерпного перенапруження — інакше мене розірве на клапті, і я роблю різкий рух, стріпую руками, а тоді розумію, що лампа, розбита на друзки, лежить на підлозі, біля столу, а вогонь заволодіває обрусом, лиже підлогу, розростається, наче гігантський метелик, і тріпоче своїми страшними крилами. Він захоплює і ковтає оббиті тканиною меблі, ширму, перекриваючи нам доступ до дверей. Аделя дико кричить, вхопившись за мене руками. Я намагаюсь її заспокоїти, відштовхнути від себе, щоб якось загасити пожежу. Я зриваю з вікна штору і починаю бити нею полум’я, але штора негайно займається — і вогонь уже обпікає мені руки.