Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Перед десертом Петро запрошує Аделю до танцю — і вони кружляють павільйоном, як опале листя. Петро дивиться на дружину з серйозним виразом, Аделя тим часом закидає голову і дзвінко сміється, ніби він розповідає їй подумки якісь анекдоти.

Отець Йосиф спостерігає за ними, ледь посміхаючись. А їмость — я бачу — витерла сльозу зворушення і кладе отцеві на плече голову, нині охайно заплетену.

Потім Аделя сідає поруч з Іванкою, гладить її по щоках, шепоче щось їмості на вухо — обидві червоніють та округлюють очі, ніби їх поєднує якась таємниця.

Я стежу, чи комусь не варто змінити посуд, чи всім вистачає видельців, чи хтось не бажає хліба, чи княгиня Пшитульська не перебільшила з мірою випитого шампанського і не потребує вже фіакра, щоб повернутись додому.

Шоколадну ґалярету і морозиво я подаю Феліксові найпершому. Я сиджу навпроти нього, підперши голову рукою і дивлюсь, як він облизує ложку, вимастивши свою гарну бузьку і ставши схожим на малого мурина. Він запиває ласощі оршадою, п’є великими ковтками, голосно сковтуючи, і щоразу потім видихає: «аааааа».

Мій маленький Феліксе, цікаво, чи я колись довідаюсь, звідки ти взявся насправді. Чи була твоєю мамою східна гнучка красуня Му з довжелезним шовковистим волоссям — чи ти був позашлюбним сином дружини корчмаря з-під Сваляви, яку чоловік за зраду вигнав із дому і вона прибилась до театру шевальє Торна? Чи справді тебе навчено пролазити в найменші шпарини, щоб красти коштовності? І якщо так — то чи можеш ти стати іншим, забувши, як тебе дресирували?

Єдине, що я знаю напевне — Феліксові дуже смакують солодощі. Він ковтає оршаду і робить «ааааа».

Гості п’ють каву, їдять торт Захера, лижуть молочне шодо, я навіть не знаю, кого більше хвалять цього вечора — іменинницю Аделю чи мене, її служницю. «Шодо тане в роті, я зараз зомлію від розкоші!» «А такий пляцок по-медіоланськи не куштували навіть в Медіолані!» «Чекайте зі своїми десертами, я все ніяк не годен відірватись від цих паштетиків із раків — це точно не паштетики з янголів?»

Я намагаюсь не зважати. Панове поїли та й забули. Я просто служниця. Готувати, варити, пекти, мити, чистити, церувати. Зціпити зуби, знати і мовчати.

Петро підхоплює з моїх рук тацю з посудом і допомагає донести до кухні.

«Стефцю, — каже він дуже м’яко, — ти ж знаєш, як я тобі вдячний. Стефцю, без тебе нічого б не було. Без тебе наш дім не був би найкращим домом. Ти — наша сім’я».

«Ет, що ти мелеш, Петре, — відмахуюсь я, ховаючи погляд. — Ти випив забагато вина і говориш самі дурниці. Йди нарешті до гостей. Не маю часу я з тобою бавитись».

Коли стихає мазурка, я, несучи тацю з порізаним пляцком, зупиняюсь посеред павільйону, як вкопана, і голосно та повільно — так сновида намагається вимовити щось крізь вату своєї одержимості — кажу: «Шановне панство, у моєї пані, Аделі Сколик (у дівоцтві — Анґер) любовний роман із цим уніатським священиком, отцем Йосифом. Я бачила все на власні очі, як бачу зараз кожного з вас, а ви — мене. Я маю докази — їхню брудну білизну. Я можу підтвердити, пане меценате, присягнути на Біблії, перед судом, що їхній зв’язок триває давно і набув серйозного розмаху».

«Стефо, що ти кажеш!» — вигукує Петро.

«Смердюча свиня!» — кричить Аделя.

«Це неправда!» — перелякано заперечує отець Йосиф.

Всі інші теж зойкають, затуляють обличчя руками, витріщають очі.

«Її треба висікти!» — вказує на мене своїм кістлявим пальцем у чорній рукавичці княгиня Пшитульська.

А Іванка починає рохкати і хрипіти, її очі викочуються з орбіт, шкіра сіріє, язик вивалюється з рота — і вона горілиць падає на долівку. І замовкає.

Що мені брати з собою, я і так нічого не маю. Одяг, який дістався мені від Аделі. Постіль, яка належить Аделі. Хромований гребінець із цикадою, який мені подарувала Аделя. (Де він, до речі? Постійно лежав тут, у шухляді біля мого ліжка, а тепер зник. Я точно знаю, що він тут лежав.)

У кожному разі я не впевнена, що маю право кудись звідси піти. Тому що, можливо, я й сама належу Аделі.

Тепер, коли я вбила їмость, Аделя має право не тільки висікти мене батогом, як радила княгиня Пшитульська, але й вигнати з дому. Цього разу вона точно вижене мене з дому.

Скільки разів я погрожувала їй піти геть і знайти собі інших господарів, але ніколи насправді сама в це не вірила. Я не уявляла собі інших господарів. Господарі можуть бути тільки одні.

О Боже! Я вбила їмость! Я вбила дружину Йосифа!