Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Павільйон прозорий, зі скла і дерева. У ньому справді трохи зимно, він справляє враження незахищеного. Волога ззовні проникає досередини, і хоч дерево ще пахне свіжістю, але щось у цій оголеній простоті римується з забуттям і покинутістю. Тепло тільки неподалік від малої печі — дами туляться до неї, гріють об кахлі долоні. Панове сидять уже навколо круглих дерев’яних столів із різьбленими ніжками. Спинки стільців делікатно декоровані лозоплетінням і різьбленням.

Столи прикрашено осінніми квітами й елегантно сервіровано. Всі вже голодні, але продовжують провадити неспішну бесіду. Захоплюються подарунком, який Петро та Фелікс підготували для Аделі: це Аделин чорно-білий портрет, виконаний вуглинкою. Петро каже, це справа рук Фелікса — він тільки підправив у кількох місцях. На портреті Аделя має піднесений вираз обличчя, ніби під час молитви. Я часто бачила у неї таке лице останнім часом.

Чоловіки обговорюють політику: вибори міських радних (перше коло відбудеться вже завтра вранці) та результати виборів до Ради Панства, що минули кілька днів тому. Особливо розпинається пан меценас: говорить про змову й шахрайство, про якогось нафтового маґната з Солотвина (хоча всім відомо, що в Солотвині з нафтою в останній час негусто), який буцімто підкупив чи то самих кандидатів, чи то виборців, чи то бурмістра, доктора Артура Німгіна. І ще пана адвоката страшно нервує, як переймаються політикою особи, які ніколи в житті не зможуть голосувати згідно з правом нашого краю або отримають таку можливість щойно років за десять. Розпинаються, тупочуть ногами, кричать «ганьба» чи «браво», дають поради…

Його дружина, особа з грубими передпліччями та щоками, розповідає про новий фотопластикум. Петро обіцяє наступного тижня повести туди Фелікса. Аделя вдає ображену: мовляв, її Петро до фотопластикуму не водив жодного разу. Вони вирішують піти всі разом. І навіть обіцяють взяти з собою мене: «Навіть Стефцю візьмемо з собою».

До 24 листопада будуть показувати «Війну англійців із бурами». Вистава розташована в друкарні та літографії Станіслава Хованця, вхід коштує 10 центів. Кажуть, все там зроблено по-паризькому: газове освітлення з рефлекторами, зображення рухаються за допомогою механізму, широкий зал із почекальнею у разі численної публіки, де можна вигідно собі вмоститись на м’якій канапі, серед люстер та квітів, добра вентиляція (тому немає прикрого смороду нафти) і чемна обслуга.

«І все ж наша обслуга — найкраща!» — голосно повідомляє Аделя, вказуючи на мене, і запрошує всіх до столів. Ми з нею продумали, як гостей розмістити. Вони з Петром та Феліксом сидять поруч з отцем Йосифом та їмостю.

Для мене місця немає — мені треба пильнувати, щоб зі столами все було гаразд, щоб кожен гість міг скуштувати кожну страву, щоб усі залишились задоволеними. Допомагаю накладати салати. Підношу княгині Пшитульській канапки. У неї уста стиснуті щільно, у розріз рота впадає проміння чорних глибоких зморщок. Княгиня старезна, худа і висока, але старість її не зігнула: підборіддя закопилене догори, хребет прямий, мов палиця — боюсь, княгиня навіть не зможе зазирнути до себе в таріль. З ніг до голови затягнута в чорне, з печаттю вдови на пергаментному чолі, княгиня, вітаючи Аделю, каже: їй сльози навертаються на очі, коли вона дивиться на дитинцю , бо дитинця схожа на Терезу, як дві краплі води. Колись вони з Терезою були свіжі й повітряні, мов гірські кізки, грайливі та реготливі (що неможливо уявити за жодних обставин) — і здавалось, життя триватиме вічно. Терези давно вже немає, вона, княгиня, от-от розпадеться на порох, але серце її відпочиває, коли вона бачить Аделю, гідну доньку гідних батьків, Аделю та її гідне життя, благородну Аделю, яка не побоялась труднощів і одружилася з руським трунарем, не побоялась лиха і взяла до себе у двір знедолене та підозріле дитя, цього хлопчика з чорного роду, як колись її, Аделин, батько, взяв цілком непристойну дівчинку — а тепер, ви тільки погляньте, яка чудова прислуга з неї виховалась! Ось який вплив має на чернь атмосфера аристократичної родини. Справжня шляхта не вмре, не загине. Віват!

Гості піднімають кришталеві келихи. У них піниться з тонким дзижчанням шампанське вино « Pommery Sec ». Петрові вдається виголосити тост за здоров’я Аделі.

Він небагатослівний. Більше промовляють його очі. Петро не годен відірватись від своєї дружини.

Один із власників павільйону — ресторатор Клаар із тонкими русявими вусиками підносить Петрові символічну жіночу пантофельку. Петро кладе свого келиха досередини, клякає перед Аделею на одне коліно, схиляє голову і п’є за її здоров’я.