Ось — нервовий почерк після котроїсь із наших сварок: «Дурнувата русинка. Потворна баба. Як вона набридла мені. Намагається керувати мною, ніби має на це право. Вона не мати мені, не сестра, вона навіть не пані Мушка, яка виховувала мене з дитинства. Іноді вона буває мені подругою, але такі миті рідкісні: частіше в ній беруть гору обмеженість та зверхність. Вона вирішила, що набагато краще від мене у всьому розуміється, що я — пещена кімнатна рослина. Моя прив’язаність до неї — це вада. Я розумію, що мусила давно послухати батька і відправити її якнайдалі. Петро, зрештою, повторює те саме…»
Ха! «Послухати батька»! Більшої бздури вигадати неможливо. Аделині ревнощі просто безмежні, невичерпні.
Мою увагу привертає пожовклий аркуш. Це лист. Я відразу впізнаю дрібне, мов зерно, письмо доктора Анґера. Хвилювання та розчуленість накочують і відмітають всі інші емоції. Єдина людина на світі, яка…
«Мій любий Пасторе,
не можу окреслити глибини тієї вдячності, яку відчуваю до Вас. Ваша турбота про мою долю та долю моєї доньки — неоціненна. Знаючи, як багато добрих і величних справ Ви здійснюєте щодня для всієї спільноти, для сиріт, бідних, знедолених людей, мені складно описати, що я відчуваю, знаючи: Ви не забуваєте ще й про мене!
Якщо Господь справді існує (а ми не раз уже дискутували з Вами, мій коштовний друже, на цю суперечливу тему — і згадки про кожну нашу розмову наповнюють мене теплотою та світлою радістю), то Він неодмінно потисне Вам руку і видасть якийсь особливий небесний орден.
Я вдячний Вам, дорогий Пасторе, за ті розмови вже бодай тому, що вони викликали до життя мої вицвілі дитячі спогади про село, в якому я народився (якраз на середині шляху між Станиславовом та Коломиєю), в якому жили мої батьки до того, як вирушити на пошуки кращого життя в далекі світи.
Солодкою музикою відлунюють у мені батькові історії про Ісусові чудеса (воскресіння юнака та приборкання морського шторму), а також розповіді зі Старого Заповіту — про Йосифа, про Мойсея, про виведення з Єгипту, про Самуїла, Саула, Давида, Єлисея.
Чи казав я Вам, Пасторе, що мій батько не вмів молитись так, як це робите Ви — молитвою вільною та довільною, схожою на прегарну поезію, яка тчеться просто з повітря, з трави і листя, з шурхотіння комашні і пташиних співів? Якби мій суворий батько молився у такий спосіб, зізнаюсь — моє дитяче серце не змогло б устояти і відгукнулось би у щирому пориві на такі молитовні пісні. Однак батько переважно звертався до Господа або молитвами з молитовника, або благословеннями Лютера.
Коли мені вперше пощастило стати свідком Вашого світлого натхнення, Пасторе, я, хоч і був вражений, схвильований та розчулений до глибини душі, все ж не міг розкрити у своєму зрілому заскорузлому серці променя віри. Надто багато страждання довелось мені побачити на своєму віку: біль, рани, кров, бруд, голод, сльози, численні смерті хворих нещасних людей, за які я так часто звинувачував сам себе (може, я був надто невмілим хірургом і вони пішли з життя з моєї провини), страшна, сповнена нелюдських мук смерть моєї найдорожчої дружини Терези, яка загинула у вогні під час пожежі, нестерпні крики моєї крихітки-доньки, яка залишилась без матері і якій я не міг її замінити, ба — не міг нічого пояснити чи пообіцяти, що коли-небудь стане краще, не міг полегшити самотності цього бідолашного, відірваного від любові створіння.
Ви свідок, Пасторе — я робив для неї все, що міг. Я оточив її благополуччям, Аделя ні в чому не знала нестачі. Можливо, моя провина у тому, що я боявся відкритись перед нею, показати всю глибину й потужність власних почуттів. Надто разюче вона схожа на свою матір. Мабуть, я боявся, що, зробивши це, не втримаюсь сам, боявся, що не зможу протистояти силі течії, що мене засмокче у вир.
Так само іноді мені здається, що з тієї ж причини я боюсь зізнатись собі у своїй вірі. Як може поважний доктор, науковець, професор вірити в наївні байки. Ніколи не зізнаюсь, як гірко я плакав після того, коли вперше побував на Вашому, Пасторе, богослужінні. Або в тому, що молився вголос тієї ночі, коли залишився сам зі своєю осиротілою донечкою. Смішний старигань.
Власне, я залишився не тільки з власною донечкою. Вам відомо, найдорожчий мій Пасторе, що жалюгідним виявом моєї слабкості, мого людського еґоїзму (Ви називаєте це інакше, але я ніколи, ніколи не погоджусь із Вами) став той неосмислений, гарячковий порив, коли я забрав до себе сусідську дівчинку, доньку убогих русинів, які допомагали Терезі по господарству і чия халупа спопеліла вщент, сліду її не залишилось.
Читать дальше