Софія Андрухович - Фелікс Австрія

«О, я по собі це знаю, — несміливо кажу я. — Що присутність іноді каже більше».

Він пильно придивляється до мене і врешті посміхається вже по-справжньому.

«Стефо, мені так прикро, що ти витрачаєш на нас свій час і здоров’я», — і справді: він видається таким винуватим.

«Що ви кажете, отче. Мені це за щастя!»

Він заперечно хитає головою.

«Але я зле почуваюсь, Стефо!» — каже отець Йосиф, і мені стає лячно від поганого передчуття.

«Чому, отче?»

«Бо я знаю, як ти тяжко гаруєш у своїх господарів, і не можу дозволити, щоб працювала ще в мене! За працю людина мусить отримувати винагороду. Я заплачу тобі за все, що ти зробила».

Я знеможено осідаю на стілець.

«Стефо, тобі погано?»

Я починаю плакати. Сльози заливають мені обличчя. Намагаюсь стримати їх руками, але вони порскають крізь пальці — рясні і гарячі, і такі густі, як кров.

Це триває страшенно довго. Я нічого не можу з собою вдіяти. Але врешті, коли вдається розплющити запухлі очі, бачу, що отець укляк переді мною, схиливши голову. Не можу розгледіти обличчя, але вся постать його якось болісно напружена, я бачу в ній правдиву муку. Це так зворушує мене, викликає таке гостре бажання захистити від болю і допомогти, що я негайно забуваю про себе, кидаюсь уперед і починаю вкривати поцілунками його складені руки.

Я повторюю йому те, що він казав мені якось: про служіння Богові і про служіння людині. Кажу, що не вмію робити нічого іншого, крім як видраювати підлоги і вікна, чистити кухонне срібло та готувати їжу. Кажу, що це, звісно, смішно — приходити з таким до Бога. Що він мене, мабуть, і не помічає. Але що ж робити, отче? Чим же іншим я могла би служити Йому?

Він дивиться на мене широко розплющеними очима, вивчає мовчки.

«Дітоньки, не любіть словом, ані язиком, а ділом і правдою! [78] Івана, 3:18. » — каже нарешті.

А тоді ще таке (мене трусить від його голосу, через хвилювання я навіть не можу всіх слів розібрати): «Коли б я говорив язиками людськими і ангельськими, а любови не мав, став би я, мов мідь дзвеняча або кимвал бренячий. І хоч би я мав дар пророцтва і знав усі тайни і всі знання, — і хоч би я мав усю віру, так, щоби й гори переносити, а любови не мав, — то я ніщо. І хоч би я роздав увесь свій маєток, і хоч би віддав моє тіло на спалення, а любови не мав, ніщо мені не поможе! [79] До коринтян, 13:1—3. »

Я бачу в його очах, звернених на мене, стільки ніжності, стільки захоплення, що більше не маю жодних сумнівів.

«Дякую тобі, Стефо, — каже він, трохи повернувшись до тями. — Дякую тобі, дитино, що вчиш мене божественної любові. Це знак. Я согрішив: гірко жалував за від’їздом владики Андрея. Ти навчила мене, що Господь говорить із нами устами кожної людини».

Божественна любов. Це достеменно те, що я відчуваю. Безмежна божественна любов.

Йосиф любить мене ще відтоді. І я люблю його.

О Господи, що ж тепер робити?

І то був час найвищого щастя і час найбільшого горя. Повертаючись додому, я не могла їхати ровером: тіло не слухалось, розімліле від розкоші серця. Натомість зір загострився, наче у яструба, й посилився слух, як у дикого звіра. Кам’яниці виростали переді мною з темряви, як прадавні скелі, кожну тріщину, кожен проріз дверей та вікон, кожну цеглину я бачила різко як ніколи. Бачила тремтіння поморщеної старечої руки, чула хрипкий віддих хворого, помічала подряпини на дверцях дрожки, що вже зникла за поворотом, чула, як кіт роздирає кігтями килим на другому поверсі кам’яниці на вулиці Барона Гірша.

Плач якоїсь дитини вп’явся мені в живіт, мов різницький ніж.

А в очах дами, яка йшла мені назустріч неспішним кроком, я прочитала біль від чиєїсь зради.

Чи довго я так зможу проіснувати, без шкіри? Чи не спалахну вогнем цієї ж ночі і не згорю на попіл?

Мій рот був повен гіркоти: щастя, яким я повнилась, від початку містило в собі отруту. Бо, хоч любов моя божественна, вона заборонена Господом. Бо її не може бути ніяк. Хоч як не переставляй фігури, хоч які комбінації випробовуй, жертвуй, чим хочеш, обіцяй, що завгодно — не допоможе. Ця любов заборонена, смертельна, неможлива. Її немає.

Господи, як мені Тебе зрозуміти? Для чого ж Ти мені її дав?

І зовсім недоречна з’ява: єврей Велвеле чекає на мене під моїм будинком. Я зауважую його ще здалека. Тінь його спочиває у світлі ліхтаря.

«Добрий вечір, панно Чорненько», — він знімає капелюха і схиляє голову. Не посміхається. Серйозний, як і досі.

«Я прийшов до вас», — каже він своїм спокійним низьким голосом.