Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Може, іграшковий коник-гойдалка, обтягнутий шкурою справжнього поні. Може, фетровий ведмідь (шкода: він уміє лише сидіти). А може, порцелянова лялька з шовковим світлим волоссям, зі здивованими скляними очима, у капелюшку й гарненьких пантофельках:

Мій день народження теж десь цієї пори, тільки нікому не відомо, коли точно. Та й неважливо це. Чи ж я не отримувала від Аделиних свят того ж задоволення (якщо не більшого)?

Коли ми були малі, а доктор Анґер — живий, організацією свят займалась пані Мушка, одна з Аделиних нянь. Це була сувора жінка: по сто разів на день перевіряла, які чисті у нас руки.

Тепер Аделині дні народження — мій обов’язок. Я щороку готуюсь до них, як до першого причастя.

Цього разу Аделі щось стрілило в голову. Вона взагалі дивна останнім часом. Дуже багато молиться, безперервно ворушить губами, посміхається сама до себе. Часто кудись виходить, зникає надовго. Закинула всі свої вишивання, закинула модні журнали. Я давно не помічала, щоб вона виписувала поезії в альбомах каліграфічним почерком чи малювала віньєтки. Таємнича і хитра, і не така прикра, як зазвичай.

Отож їй щось стрілило в голову і вона захотіла святкувати не вдома, а в тому новому рестораційному павільйоні у парку Ельжбети.

Я сказала їй:

«Аделю, але ж тепер листопад, а павільйон — легкий і дерев’яний, там зимно».

А вона мені:

«Я не хочу святкувати вдома, мені набридли ці стіни. Бажаю чогось нового. Мені хочеться змін».

Власники — Клаар та Гаубеншток з радістю погодились. Аделя запросила їх на святкування разом із дружинами, з якими вона часто перетиналась на різних вечорах. Запросила також пана Бембновича з родиною, княгиню Пшитульську, яка в молодості товаришувала з Аделиною мамою, адвоката, який погодився допомогти з документами для Фелікса, а також, звісно, отця Йосифа та їмость.

Я навіть певною мірою зраділа з цієї затії: святкування у ресторації означало, що я цього разу не муситиму всю себе присвячувати готуванню і не спати цілий тиждень перед подією. Тим більше, що якось зовсім не йшли мені до рук ні кухонні справи, ні будь-які інші. Страшна слабість заволоділа мною після тих останніх відвідин отця Йосифа: темніло в очах, паморочилось у голові, тремтіли руки. Ледве давала собі раду, щоб удома всі не вимерли з голоду.

Як же добре жилось мені раніше, коли все оберталось лише навколо Аделі, коли я її годувала і одягала, і знала, що тільки на неї завжди будуть звернені всі погляди, що її стосуватимуться всі слова, а я лиш пишатимусь своєю причетністю, бо допомагала вранці затягувати їй корсет, стелила постіль і виносила ноцник.

І тут раптом — божественна любов розверзлась піді мною, як прірва зі сліпучого світла. І тепер зрозуміло, що більше не буде того простого життя, яким я жила раніше. Більше не буде всіх моїх дрібних справ, за якими тепер аж тужила моя душа: труїти міль, церувати панчохи, прати Петрові манжети і коміри, натирати воском підлогу, перебирати крупи, розплутувати нитки для Аделиного вишивання.

Я б ще, може, дала собі якось раду і з цим нестерпним світлом, і зі слабістю, і з хвилюванням у животі, з пришвидшеним серцебиттям та млосним очікуванням-сама-не-знаю-чого.

Але твердо знала, що Йосиф не дасть ради. Я бачила сухий нездоровий блиск його очей. Бачила напруження тіла. Чула гіркоту його голосу — гіршу від полину. Мені добре було відомо, що він на межі. Що не здатен втримувати рівноваги — от-от зірветься.

Ціле життя його оберталось навколо мене. Так вийшло. Так зійшлися зірки. Ніхто в цьому не винен. Він полюбив мене, щойно вперше побачив. Намагався втікати, шукати забуття, обманюватись. Переконувати себе, що правда — у вищих сенсах, у вірі, у служінні людям. Переконувати мене — і ми обоє хотіли вірити.

Але земна любов чоловіка до жінки виявилась найсильнішою. Потужним магнітом притягнула нас одне до одного — і несила опиратися. Більше влади може мати хіба що смерть.

Час найвищого щастя і найглибшого горя.

На мені — Аделя. Вона без мене загине, зів’яне, засохне. На мені — обіцянка, яку я дала докторові Анґеру перед його смертю («Ви — дерева, які сплелись стовбурами…»). На мені — Петро і Фелікс.

На Йосифові — його служіння, його місія, його обов’язок.

І їмость, хвора і така безпорадна.

Жодного розв’язку.

А тут іще — Велвеле зі своєю тривожною мовою: квитки на пароплав, Новий світ, нове життя. Дівчинка, яку виховали служницею, — це він про мене? Я хороша служниця, всім це відомо. Чого йому від мене треба?