Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Він миється тільки під проточною водою: я зливаю йому воду кухликом чи цебром, і тільки так він задоволено і з насолодою плюскається, і навіть форкає, як маленьке лошатко, розбризкуючи навколо разки водяного намиста.

А ще він відмовлявся носити хлопчачий одяг: жодних штанців, жодних коротких сорочок. Спочатку взагалі не дозволяв знімати з себе ту дивну розшиту сукню — скручувався в клубок, зав’язувався вузлом, забивався в шпарини, щілини і закамарки, яких повно в нашому будинку. А потім я вигребла серед старого шмаття на горищі клунок зі старими льолями, які ми з Аделею носили, коли були маленькими дівчатками. Я порозкладала їх на фотелях і на канапі — і ніби хтось почав рвати фляки з мого шлунка, так боляче стало. Тонкі, все ще білосніжні сорочечки з фальбанками, вишивкою і мереживом, рожеві, фіалкові, ніжно-жовті, мов пелюстки квітів — Аделині льолі. Мої — простіші, бавовняні й ситцеві, пожовклі від часу, зі складками й заломами, що втрамбувались у тканину, з плямами і розривами. Я не тільки спала в них — дуже часто проводила весь час у нічних сорочках, їх не знімаючи, якось ніхто на це особливо не звертав уваги. Вже потім, коли почала з Аделею ходити до школи, все змінилось, нічні льолі стали льолями для сну.

Хлопчик вибрав саме мої сорочки. Аделині скинув убік на купу, ледь провівши перед тим долонькою по слизькій тканині. А мої припали йому до смаку.

Нехай ходить в них, якщо йому хочеться. Що з ним зробиш. Поки літо, поки тепло, нехай собі ходить, чудо в пір’ї. А там побачимо.

Хлопчик не захотів виконати жодної Аделиної примхи: він не обіймався і не йшов, тримаючись за руку, не підставляв складені пуп’янком уста для солодкого поцілунку, не лащився, не плакав, не просив вкладати себе до м’якої постелі і приносити гарячого шоколаду до ліжка.

«Ми його взяли до себе, бо кому ж він іще потрібен, — оповідала Аделя на вулиці. — Я наказала запекти для нього голубів, поначинювати цвяхами яблука, намолоти свіжого печінкового паштету — он він який блідий і безсилий. Але йому того всього не треба. Він дикий, наче звірятко. Спить у кублі, кусається і дряпається. Не говорить, а тільки пищить і гарчить. Не вірю, що вдасться зробити з нього людину. Взяла його на свою голову».

Вона так тяжко зітхала, що всі сусіди з Липової розуміли: перед ними — свята жінка, втілення найвищих людських чеснот.

Хто може спати перед уродинами нашого справедливого Цісаря, батька стількох народів.

Дитина сиділа за п’єцом, затишно посопуючи, а я місила гігантичну діжу тіста, варила крем, випотрошуючи до нього силу-силенну стручків ванілі, дечко за дечком впихала до розжареного черева кухні, після чого виймала рум’яні пахучі птисі [44] Птисі ( діал .) — тістечка з заварним кремом. , кращих за які ніколи ще не пекла.

Петро вийшов до нас серед ночі.

«Стефцю, ти совісті не маєш. Як можна спати під такі запахи».

Я, вся червона і розіпріла, тільки розвела руками.

«Петре, не кожного дня у нас уродини Цісаря».

«Та вже не перебільшуй. Відколи це ти стільки за Цісаря думаєш».

Він сидів під вікном, потилицею спираючись об кам’яну декоративну омелу, його гордість. Скручував собі цигарку.

«Ти сама вже як той птись».

Я несподівано зашарілась. Не втримала рівноваги, деко перехилилось, кілька тістечок з’їхало просто до полум’я.

«Ет, Петре. Бачиш, що сталось через тебе».

Птисі заповнили всі наші великодні кошики, тільки кошиків не вистачило. Я обережно поскладала тістечка до великих коробів, у яких нам часом привозять ярину і гриби з Дори і Яблуниці. З’їздила на ровері на ріг Собеського і Смолки, винайняла візника. Бо ровером би не завезла.

Отець Йосиф, якийсь розчіхраний, заспаний, але розгублено-радісний, чекав на мене навпроти в’язниці. Його ладанний запах став для мене вже рідним.

«Та вже пахло на ціле місто твоїм ванільним кремом, Стефо», — він допоміг мені зійти на землю і вивантажити кошики й короби.

«Що це ти — на ціле військо напекла?»

«Це для в’язнів. Нехай у них теж нині буде свято. Я чула тої неділі, як вони співали».

Він розчулено поглянув на мене. Очі його волого блищали. Уста розтулились, готові от-от вимовити щось важливе, але він тільки глибоко зітхнув і похитав головою.

Але мені вже й так все було ясно. Навіщо ці слова.

Так хотілось просто пригладити рукою його неслухняне волосся. Та не вільно. Ну нічого, подумала я. Є у мене щось набагато цінніше.

Ми сиділи з ним під стіною карного дому, звівши перед собою мур із кошиків з солодкими птисями, і розмовляли. Йосиф пожадливо жував тістечка, крихти сипались на чорну маринарку, я час до часу стріпувала їх хустинкою, але він брав ще одне тістечко, і знову все повторювалось від початку.