Софія Андрухович - Фелікс Австрія

«Дивіться, кам’яний ангел ожив!» — скрикує хтось із присутніх. Чутно молитви, бурмотіння, напружений шепіт. — «Чудо! Чудо!» — майстерня наповнюється тривожним шумом.

Поки Петро хреститься й безгучно ридає, дитина сідає мовчки, пильно обдивляючись присутніх. На її обличчі немає ні страху, ні здивування, ні радості — жодних емоцій, які легко можна було б назвати і яких би від неї чекали. Темно-зелене сукно здіймається і, зависнувши у повітрі, опускається на маленьке худе тільце. Поки складки тканини повільно падають долу, під ними щось копошиться, перекочується, наче зовсім маленький м’ячик. Отець Йосиф нахиляється і тягне до себе край сукна. Стариган у кафтані смикає з іншого боку. Кілька роззяв поквапливо вистрибує уперед, штовхаючись. Вони метушаться, вовтузяться, їхні жадібні руки зникають під покривалом.

Повітря один за одним розтинають вражені зойки. Петро зводиться на рівні ноги, рішуче підступає до сукна і зриває його з підлоги. Ангела немає. Долівка, брудна й затоптана, виявляється порожньою.

Що це за неймовірне марення. Земля гойдається під ногами. Я відчуваю потребу вийти назовні. Звільняюсь від цупких рук блідої Аделі, проштовхуюсь крізь зачаровану юрбу, наближаюсь до дверей — і на порозі спотикаюсь об чорний високий циліндр, що лежить на самому порозі.

Я нахиляюсь, обережно беру його за криси і відкидаю набік. Ангел опиняється у моїх обіймах.

Тепер на моїх плечах ще ця дивна дитина.

Аделя навіть чути не хотіла, щоб ми залишили його отцеві Йосифу — той, думаючи спершу, що перед нами — дівча, пропонував відвести малого до сестер василіанок на Казимирівську, до інституту для дівчат, який донедавна утримувало Товариство руських пань. Потім казав, що проситиме протестантського пастора Цеклера прийняти біднятко до «Вифлеєму» — сиротинця на Сапіжинській. Роззяви кричали, що його треба вести до кагалу, бо, мовляв, «видно ж із обличчя, якої він крові». Інші роззяви заперечували їм, що коли так дуже в те обличчя вдивлятись, то можна його і до вірмен повести.

Уявлення не маю, що вони побачили «не такого» в дитині.

Аделя міцно тримала хлопчика на руках, в її очах палахкотіло хворобливе завзяття. М’які пальці отця Йосифа, благословляючи, торкнулись русявих пасом. Велике некрасиве обличчя наблизилось до гарного і маленького, священикові очі випромінювали спокій і тепло.

«Його мусять шукати батьки. Не можна позбавляти хлопчика родини», — тихо проказав Йосиф, посміхаючись до Аделі.

«Ніхто його не шукає», — затято пробурмотіла вона, опускаючи погляд і тільки міцніше притискаючи хлопця.

Їй тяжко було його тримати, але вона й не думала послабляти обіймів.

«Перенесімо нашу зустріч на інший день», — холодно кивнула у бік священика і рушила до візника.

«Я до вас навідаюсь!» — гукнув Йосиф, стурбовано ковзнув по мені поглядом, торкнувся Петрового плеча і зник серед натовпу розтелеп, яких збиралося дедалі більше.

Намагаючись наздогнати Аделю, я торувала собі шлях серед людей, вихоплюючи уривки фантастичних оповідей: казали, сьогодні вночі помер один із в’язнів, Гриць Максимко з Пасічної — той, що наклав каміння на залізничну колію, якраз перед потягом, що віз залізничних інженерів і ще якихось грубих риб. Гриць ображався, бо держава викупила в нього ґрунт за смішні гроші і проклала через подвір’я залізницю, і в такий спосіб хотів їй помститись. А натомість потрапив до в’язниці, і ось помер, і по його душу вислали недосвідчене ангеля, яке тільки недавно вилупилось, а воно, не навчене, і душу не забрало, і саме до людських рук потрапило.

Е, та це ще було найбуденніше з того, що я почула. Бо говорили щось про відьом і про мага з Далекого Сходу, і пророцтва рабина-чудотворця з Бродів, і про те, що між світами стався розлам, і пішла тріщина, що істоти з іншого світу почали западатись до нашого світу, а наші земні люди — у потойбіччя, і що прірва дедалі ширшає, і вже зовсім скоро наша могутня імперія потрапить у вир, де її розмеле й потрощить, ніби ніколи й не було.

Аж волосся дибки ставало. Що тільки люди патякають. Але ж знаєш твердо, що бути такого не може, що паш Найясніший Цісар (дай йому, Боже, ще сто літ прожити) — і здоров’ям міцний, і розумом світлий. До того ж, незважаючи на трагічну випадковість, яка сталась із його сином, єдиним нащадком, кронпринцом Рудольфом, імперія має тверду опору в постаті спадкоємця престолу, осяйного небожа імператора Франца-Фердинанда (бережи його, Пречиста Діво Маріє).