Марина Соколян - Цурпалки

Що міг знати Флодегрен? Дізнавшись про загибель Панчека, інспектор Гарт змінив свою думку щодо несамовитого шведа. Він кільканадцять раз викликав того до відділку, але Флодегрен лише сумно посміхався, пропонуючи озвірілому інспекторові просто повірити в його пророчий дар. Легко сказати! Зрештою Гарт облишив марну справу, наказавши, тим не менш, вести постійне спостереження за оселею можливого свідка.

Ну і ось, доспостерігалися! Біда в тому, що в Гарта не було ніяких інших доказів, які б вивели його до вбивць. Було, звичайно, кілька підозрюваних, всі версії активно розроблялися, але Гартові бракувало іще однієї ланки… повинен був існувати посередник із тутешніх, людина яка вивела злочинців до Панчека, звісно, з пропозицією посприяти реєстрації за певну матеріальну винагороду. Адже ж з посадовцями не так легко зустрітися. Цей посередник — ідеальний свідок, який міг би викрити вбивць. Гарт покладав такі сподівання на Флодегрена, а той… Стоп! Смерть свідка — подія, хоч і малоприємна, але теж може служити джерелом оперативної інформації. Якщо це, звичайно, була насильницька смерть, а не самогубство. Повісився, кажете?

Навколо будинку Флодегрена вже назбирався натовп, тож інспекторові довелося проштовхуватися між збентеженими сусідками в домашніх капцях і спраглими до цікавинки перехожими, які, витягуючи шиї, намагалися зазирнути через плечі похмурих поліцейських.

— Розступіться! — втомлено виголосив Гарт, — Кримінальний розшук, офіційне розслідування! Розійдіться громадяни, не заважайте!

Громадяни поволі розходилися, скорботно зітхаючи, та вже, мабуть передчуваючи кухонні посиденьки з лейтмотивом: «а от сьогодні на нашій вулиці…» Інспектор ставився до таких із погано стримуваним презирством. Наскільки ж нудним і беззмістовним повинно бути життя, щоби нагла смерть ближнього викликала таке пожвавлення!

— Ну, що тут в нас, Отарка? — звернувся Гарт до підлеглого, — Де ви знайшли тіло?

— В дворі, пане інспектор. На дереві. Ну ми, звичайно, вже зняли покійного звідти, а то що ж йому там теліпатися?

— Ну і, звичайно, перетовкли там усі сліди, так сержант? Дуже винахідливо.

— Сліди, пане інспектор? Ви вже вибачайте, але він же ж того… сам…

— От у цьому ми ще не можемо бути впевнені, — роздратовано мовив Гарт, — чи не знаєте, скільки вбивств було інсценовано під самогубства? Га, мовчите? А, що з вами говорити, телепні! Покажіть мені покійного.

Покійний виглядав не надто. Щоправда, повисіти він встиг не так довго, та і холодно було надворі. Але це спотворене, безформне (якесь навіть ожіночнене, чи що?) обличчя… Звісно, нічого вимагати від трупа вольового зосередження на чолі… Хоча інспектор вже другий десяток років працював у поліції, і покійники стали для нього звичним видовищем, Гартові все ж таки менш неприємно було мати справу з трупами незнайомих йому людей. Його все іще неприємно вражала різниця між живою людиною і її рештками. Мовби якась зла пародія, насмішка над дорогоцінними сподіваннями людини на її виключний статус у світобудові.

Гаразд, досить. Інспектор оглянув загиблого, намагаючись на око визначити, чи не має на його тілі ознак насильства чи примусу. Дуже вже йому хотілося вірити, що смерть ця справді — насильницька. Гарт сновигав по вітальні Флодегрена, сподіваючись знайти хоча б щось, що надало б нового поштовху розслідуванню. Ага! Під склом на робочому столі лежала фотокартка з портретом усміхненої молодої жінки з підписом «Не дрейф Боел, все буде супер!». Це обличчя було знайоме Гартові… за якусь мить він пригадав, де він бачив її раніше. Це ж Анелі Жижель, жінка, яка стала однією з перших жертв злочинної організації! Тобто, саме з неї розпочався кривавий список тих, хто так і не повернувся з заробітків. Мабуть, бідолашна занадто активно намагалася вирватись з полону чи навіть необачно погрожувала своїм «працедавцям» викриттям.

Що ж, значить, зв’язок таки існує!

— Пане інспектор! — раптом гукнули знадвору, — Тут якийсь знак на дереві!

— Що там ще?

Гарт, втішений знахідкою та сповнений оптимізму, вискочив до невеличкого дворику коло будинку Флодегрена. Сержант Отарка та двоє констеблів із зацікавленням розглядали щось на стовбурі могутнього дерева, яке височіло якраз посеред двору.

— Це те дерево, на якому повісивсь… тобто, ну, висів, коли ми його знайшли, наш покійник.

— Можете не пояснювати, — хихотнув Гарт, в якого неочікувано покращився настрій, — тут всього одне дерево!