Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Всі мовчки слухали тітку, наминаючи картоплю з огірками і вареники із сиром та шкварками, лише мама не присіла, стукала за льохом відрами, щось там перебирала. А коли ми врешті–решт таки вийшли на город, де я спершу хотів звернути увагу хлопців на легендарний кріп, той самий, про який я їм постійно розповідаю, то бідна тітка Катя вже пройшла цілу постать.

На моє велике розчарування, замість очікуваного кропу на грядках стирчали лише його поодинокі висохлі парасольки. По землі і там, де росла цибуля, і там, де часник, густо насіялося дрібненького, схожого на мошок, молодого кропу. І я навіть не знав, добре це чи погано і для моєї голови, і взагалі… Про те, що картоплю краще виорати, я вже й мови не починав, знаючи мамине упередження до технічного прогресу у цій справі. По–перше, вона була переконана, що під час виорювання більші втрати, по–друге, і це, мабуть, головне, втрачалося відчуття спорідненості із землею, яке мама цінувала понад усе. Відтак я вже й не починав, зате почав Орко. Його бурячкове обличчя тепер лякало вже всіх: з тиском не жартують. У відповідь він отримав коротку лекцію від мами і про втрати врожаю, і про відчуття спорідненості…

— Орку, більше не пий, — сказав я йому нишком. — Ти бачив, яка у тебе морда стала?

— Та сам знаю, — погодився Орко.

Тим часом небо затяглося низькими сірими хмарами, і мама почала нас підганяти. Я, Вікя і Куля, не рахуючи тітки Каті, — за копачів, а Сашуня й Анжелка — збирачі, згодом до них ще й мама приєдналася. Орко мав носити накопане і через люфт висипати у льох. Правда, потім, коли Орко пропав, а я пішов його шукати, ролі дещо помінялися. Вікя, Сашуня і Куля встигали копати й носити і за собою, і за тіткою Катею, а мама з Анжелкою збирали.

Одразу було видно, ху із ху! Сашуня збирав мовчки і набагато ретельніше за Вікю і свою, а почасти і його «постать». Зате Анжелка давала фори їм обом, і мама все з більшим недовір’ям поглядала то на неї, то на мене. Маму, вочевидь, приємно вразило, що американські журналістки, нехай навіть і з такою шоколадною зовнішністю, можуть так управно збирати нашу картоплю! Та найголоснішим був Орко.

— То що, тьотю, ви яким копаєте? Квадратно–гніздовим? — гукав він до тітки Каті, але як пішов з першою ношею, то одразу пропав надовго.

Ми лише чули, як на подвір’ї він голосно перемовляється про щось уже із тіткою Мартохою. Орко, я це знав, — то був тепер мій перший головний біль.

— Ваша тітка, — почав він чомусь у множині, коли нарешті вернувся, хоч із її племінників тут був лише я, — сказала, що їй не видко, як іде робота, і я трохи підсунув її вище на льох, — доповів Орко, а я слухав його і не міг пригадати однієї суттєвої деталі — чи забирала мама зі стола горілку.

Бо якщо не забрала, то він може за кожним разом собі добирати. Вже стояло кілька повних мішків, і я викликався нести, аби водночас ще й з горілкою з’ясувати. Звичайно, щоб нести картоплю: і яку нести, і куди нести, я повинен був запитати дозволу у полководця в маминій особі. «У мене таки найкраща у світі мама», — подумав я цієї миті, а мама тим часом завершувала обхід сусідів по периметру нашого городу: усі вони також висипали на свої латки, де вдавали якусь роботу, а насправді все ще розглядали нашу бригаду. А мама, як досвідчений стратег, займалася інформаційним забезпеченням, штовхала палкі промови, мовляв, син от приїхав з друзями, щоб помогти й тому подібне, і щоб тільки Бог дав погоду!.. Зрозуміло, що всіх найбільше цікавила шоколадна дівчинка, і мама всім повторювала мої слова про те, що це американська журналістка.

— Мам, то я поніс! — сказав я, з допомогою Сашуні завдавши на плечі мішка з картоплею. — До великих — то через люфт?..

— От якби ти ще й на буряки приїхав тижнів за два і хлопців привіз, то б ви ще могли і на опеньки попасти. Бо зараз на опеньки ще рано, — про своє, про плани й перспективи мовила мама, мабуть, як слід не розчувши мого запитання.

Але тільки–но я рушив з першим мішком картоплі, як тут же з’явилися вони, мої улюбленці, — Мурка з Томиком. Мурка зупинилася оддалік, на межі, а Томик з розгону стрибнув мені на ногу, досить відчутно вп’явшись кігтиками у коліно. З коліна вхопився за полу, далі — по рукаві і через мить уже був на мені верхи, на самому вершечку мішка.

— О, колєго, ти що? Хочеш покататися?..

— Слухай, безподобний кадр! — вигукнув Орко.

За три метри, на яблуні, висів мій фотик, і я кивнув друзяці. Орко зреагував миттєво і невдовзі, то присідаючи, то обходячи мене зліва–справа, наклацав десятків зо два кадриків. «А може, від нього і не варто ховати горілку?» — майнуло в голові.