— Це я в дорогу, — побачивши моє незадоволення, трохи розгублено прорік Сашуня.
— Ми ж домовилися, що із супермаркету ти більше нічого красти не будеш, — спокійним тоном нагадав я йому.
— Ну, то я не тепер. То ще давно, — завів стару платівку Сашуня.
У цей момент нагодилася Анжелка. Хлопці її помітили, і я бачив, як мимоволі замилувалися тим, як вона красиво йшла, посміхаючись на всі свої сліпучо–білі зуби. А вона підійшла і, нікого не питаючи, з посмішкою смикнула собі з капота «Баунті».
— Знайомтеся: це —Анжелка, — сказав я. — Ну, добре, зам’яли, — кивнув на розкидані по капоту Сашунині гостинці, й Орко одразу потягнувся по кальмари.
Наступною проблемою було те, що Орків рискаль мав задовге держало і не влазив у багажник. Врешті–решт він узяв його в кабіну собі між ноги, а держало виставив у вікно. Так із напіввідкритим заднім вікном і довелося їхати. Вікя, що прийшов останнім, виглядав невиспаним і блідим, аж світився.
Коли я завів двигун, Сашуня кинувся до капота, вхопив сирок і поклав назад у кишеню, а «Козацьку розвагу» простягнув «двійнику». Мені тицяв «Киць–киць», але я не прореагував, і він висипав їх на коліна Анжелці, що сіла спереду, поруч зі мною, й одразу пристебнулася.
— Ой, шо то? Дєкую!.. — сказала вона.
Анжелку Орко і Вікя вже бачили, але бідного Сашуню її білозуба посмішка й африканські кіски, я це помітив, вразили неабияк. Потім він ще довго не міг розтулити рота. Натомість Орко й Вікя, що разом з ним тиснулися на задній сідушці, цілу дорогу жартували, кепкуючи і з мене, і один з одного, і з «твердочолих волиняків», і з «жидуватих галіцусів», з інтересом поглядали на мою чорношкіру супутницю, слухняно пристебнуту, урочисто зосереджену. Усе це налаштовувало мене на філософський настрій! Я також переважно мовчав, лише час від часу відповідав хлопцям на їхні кпини, та ще інколи коментував Анжелці деякі деталі краєвиду.
Коли проминали Товтри, я не забув нагадати всім, де вододіл між Дніпром і Дністром, як і те, де був старий кордон між Волинню й Галичиною. А також, під яким деревом зупинявся відлити Богдан Хмельницький у своєму поході під Зборів. Правда, про відлити — то я вже вигадав, але справжню трьохсотлітню липу при в’їзді у Нижні Луб’янки я їм таки показав. Ось так і народжуються міфи. Воно й не дивно: сто років екскурсій не проводив!.. Правда, про просто Марію у маках я все ж промовчав, хоч і це було також із цієї ж серії. Я тоді примусив її тут, на горбку між Синявою і Нижніми Луб’янками, добряче наприсідатися серед маків. Пізніше ця робота була на обкладинці «Каравану».
І тільки з Анжелкою, поки хлопці сперечалися, чи у Збаражі тепер роблять горілку «Калганофф», чи деінде, я поділився давнім своїм спостереженням про те, що саме дерева, які за останні п’ятдесят років попідростали, зробили наші міста затишнішими. Бо на фотках 20—30–х, та й навіть 50–х, років дуже мало у містах старих дерев. Можливо, дещо пояснює те, що тоді й у містах ще багато будинків опалювалося дровами. А відколи дерева перестали вирубувати, коли за це почали карати, це помітно змінило обличчя усіх наших міст, і зі мною всі погодилися, навіть Орко. Мабуть, хотіли, аби швидше заткнувся.
Коли переїздили Горинь, я звернув увагу хлопців на старезні ясени вздовж греблі.
— Відколи пам’ятаю, вони такі. І мені ще бабця розповідала, що і на її пам’яті вони були такими…
— Років по двісті, не менше, — висловив припущення Вікя.
— Такі ще є по дорозі на Вінницю, — сказав Орко. — Кажуть, їх ще Катька посадила…
— По–перше, там — липи. А по–друге, Катькою там і не пахло! — кинув я своєю скоромовкою.
— А може, й Катька, але не та, — видав ще одне припущення Вікя.
— А ти скільки дерев посадив за своє життя, Сашуню? — поцікавився Орко.
— Не знаю, багато. Ми колись у лісі жили.
За рибгоспом, на горбку, коли переїхали греблю й «туфелька» напрочуд легко здолала крутий підйом, я зупинився. Відкривалася панорама величезного ставу на південь від дороги й лісу за смугою полів з півночі. І ряд старих черешень уздовж старої, розбитої дороги на Гриньків теж міг бути цікавим другим планом. І я сказав:
— Вилазь!
— Що, вже? — зрадів Орко.
— Так, фотосесія починається!..
— Що, приїхали? — недовірливо зиркав на рідколисті старі черешні та бурякові плантації за ними Сашуня.
— Ні, тільки сфотографую вас, і через п’ять хвилин їдемо далі, — сказав я, принагідно згадуючи, як колись на цьому ж місці також фотографував і просто Марію, а ще раніше — й Анну–Марію Кі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу