Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Поки розставляв хлопців, поки наводив, поки чекали Сашуню, що бігав за черешні й ніяк не міг знайти собі місця, присідаючи то там, то тут за кущами окрай буряків, то не те що у п’ять хвилин — ледь у півгодини вклалися.

А вже як поминули Золотий місток, і «Чани» на горбку, де колись зберігали аміак, а тепер лишилась тільки сама назва, і оброслий сосняком «Конячий цвинтар» і нарешті перекотилися через Дерев’яний міст (давно вже також не дерев’яний), першим із сільських жителів нас зустрів кіт, точніше кошеня, сіре й гостровухе, і це я сприйняв як добрий знак. Вискочило з бур’яну ледь не під колеса, а далі — залишки напіврозваленої ферми і вибоїни центральної сільської вулиці, які з кожним новим головою села стають усе глибшими, здавалося, зустріли нас, як рідних. Мама також уже виглядала нас, сидячи на лавці перед подвір’ям. Хтось таки відремонтував, бо ж мені дзвонила, що сусідські дітиська нашу лавку поламали.

— О, навіть не знаю, як тепер будемо ділити урожай! — радісно зустріла нас мама.

Треба хоч трохи знати її, щоб оцінити всю глибину і дотепність сказаного. Але коли серед блатної компанії моїх «копачів» вона побачила ще й чорнолицю дівчину з моїм «Ніконом» на шиї, то навіть мамі, яка, здавалося, вже давно звикла до моїх дивацтв, на кілька довгих хвилин перемкнуло.

— Мамо, знайомся: це — Анжелка, американська журналістка, — сказав я начеб напівжартома, точніше якраз так, аби пізніше, якби брехня розкрилася, видати це за жарт. — Не хвилюйся, вона нормальної української майже не розуміє, — продовжив я у тій же жартівливій тональності.

— А чого ж ти не сказав? Я була б гуску спекла! — сказала мама.

— Та яку гуску? Нехай поживе ще гуска…

— Але твоя улюблена печена картопля — то вже я не забула… А кожному до Тернополя — по мішку викопаної!

— Мені не треба, — першим подав голос Вікя.

— Та дякуємо, ми не по картоплю, ми по враження, — за всіх інших відповів Орко.

— По що? — перепитала мама.

— Добре, по картоплю приїду пізніше, але всім обов’язково розвезу, — пообіцяв я мамі.

— Наша екологічно чиста, — продовжувала рекламувати свою продукцію мама.

Я допоміг їй накрити стола під яблунею, а потім спитав про тітку.

Але мама тоді не почула.

— Винесіть–но тітку Мартоху, вона також хоче подивитися, — сказала мама, коли вже з’явився Володька.

Він мій однокласник, і всі його називають просто «Куля». Правда, школи він з нами не закінчував, бо пішов після восьмого класу у ПТУ на зварювальника. Куля завжди приходить, коли я приїжджаю, бо знає, що буде сто грам. А слідом за ним — ще й тітка Катя зі своїм городником під пахвою, й попри нас одразу ж почимчикувала на город. Вона завжди була мамі за щось винна і ще з літа чекала нагоди відпрацювати.

Такої роботящої бригади мама давно вже не мала у своєму розпорядженні і найбільше боялася, що всім не вистачить роботи. Вона одягнула свого робочого комбінезона, що Інка привезла їй з Італії, пов’язала бандану й готова була керувати процесом. Я запросив і Кулю за стіл, і він не відмовився, лише скоса зиркав на нас, непитущих. Узяв дві ложки картоплі, понюхав огірка, і мені просто шкода було на нього дивитися.

— Мамо, дай–но Володьці сто грам! — гукнув я від яблуні.

— Не дам, бо він обманщик, — відказала мама звідкись з льоху, куди полізла за молоком для Сашуні.

А Сашуня одразу ж, як ми приїхали, пішов до хліва, а мама цінувала такі хазяйські прояви. Я чув, як мама показувала йому порося, а тоді спитала, яке він молоко любить — кисле чи солодке.

— Він обіщав засторонки поладити, і чекушку винесла, і закуски дала, правда, Володька, а засторонки досі де? Мусила других людей наймати.

— Та я, тьотю, тево, зуб тоді болів, — мляво виправдовувався Куля.

Оте «зуб болів» у нього, пам’ятаю, ще десь із третього класу, так і залишилося на всі випадки життя… І враз тепла хвиля огорнула душу, і я навіть був вдячний Кулі за це мимовільне повернення у дитинство, так, начеб зараз знову треба бігти на город мірятися з кропом.

— Воване! — підморгнув я йому. — Про твого зуба ми подумаємо. А зараз ідемо, допоможеш мені винести тітку.

— О, диви–но! А поцілувати? — зустріла мене радісним вигуком тітка.

— Добрий день! — я ткнувся носом у її зморшкувату щоку.

— Таки поцілував.

— А чому б і ні?!.

— Добре, що приїхав. Мати виглядала і виглядала.

— Ну от і приїхав, тьотю.

— Знаєш, щось давно ти вже мене не фоторафірував!.. — обнімала мене за шию тітка, поки ми з Кулею знімали її з ліжка, садили на крісло й несли разом із кріслом через сінки і веранду. — Поставте мене, щоб я всіх бачила, — попросила вона. — У садок, під грушу! — показала рукою.