Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Форма одягу робоча, польова, і якщо у когось є хороший рискаль, то також можете прихопити, — сказав я. — А тепер — увага! — Я дістав із сумки «Нікона» й почав ходити довкруг хлопців колами, роблячи фотку за фоткою на повному автоматі… Бульвар, осінь, люди… І найкращі друзі під рідним «Пінгвіном».

На початках мене цікавило у фотографії тільки те, що вдавалося зняти, що бачив сам, а чи показували інші. Але з часом потроху стало доходити, що набагато важливіше не те, що попало у кадр, як те, що туди не попало. Може, та ж таки «Чорна кішка у темній кімнаті» й стала для мене у цьому сенсі вирішальною. А ще важливо у потрібний час опинитися в потрібному місці, і бажано ще й із хорошою камерою в руках. Тобто від везіння також багато залежить…

А тоді під «брезентом» хлопці просто дуркували, приставляли один одному роги, а потім ще дехто приєднався.

І з архітекторів, і з відставників: «Яшо, давай ще нас на згадку!» — лунало і від інших столиків.

— Мистецтво закінчення робочого дня — краще з танцями! — сказав я тоді під «Пінгвіном». — Але сьогодні обійдемося без танців. Якщо пощастить, танці будуть завтра!..

— В клюбі завтра будуть танці, — прокоментував на прощання Орко.

А потім від «Пінгвіна» я ще перейшов на інший бік бульвару — у «Козу», де мене вже чекала Анжелка. Вона захотіла «Американо», а я вже — то лише сік.

— Ну, то як, завтра хочеш зі мною у село? — нагадав я їй.

— Хочу, — відповіла, не роздумуючи, ще до того, як їй принесли каву.

У «Козі» перед вечором часто бувають чорношкірі студенти. От і цього разу у першому залі, справа від бару, стовпився їх гамірливий гурт, але Анжелка до братів по расі поставилася байдуже. Ніяк не прореагувала, лише ковзнула поглядом, і ми пройшли до наступного залу. А потім, я помітив, вона намагалася й не дивитися у їх бік, як зазвичай намагаються не звертати уваги на зайве, недоречне нагадування.

— А бараболю копати умієш?

— О! То я вмію! — За боковим столиком, на тлі полиць із книгами, наповнена оптимізмом, вона мимохіть викликала захоплення. — Ми в інтернаті знаєш, скільки її сі накопали?..

— А після копання — то ще й рибалка в лісі… Я ще хлопців беру, ти їх бачила, крім, може, Сашуні, але я тобі і про нього розказував. Так що у нас там буде весела компанія… А на рибалці, там, на Ставках, у лісі, у мене завжди якісь пригоди…

— Які пригоди?

— Кожен раз щось… Як не на дерево закину, то у воді за присторч зачеплю і обірву, частіше, звичайно, обірву. Або рибальського стільця забуду… А одного разу ми з моїм колишнім шваґером Іваном потопельника врятували. П’яний був.

— Хто? — чомусь здивувалася Анжелка.

— Він, звичайно. Хоча й ми також, але… А то, буває, ні на що не клює, а на хруща візьме ось такий амур! — Я розвів руки над столом. — Або знайдеш на березі кукурудзяне зернятко (якийсь інший рибалка розсипав), і на ту кукурузку й візьме… Або дятла побачити!

— Дятла побачити — то, по–твоєму, пригода?.. — засміялася Анжелка.

— Ще й яка пригода! Там знаєш, скільки дятлів?.. Над водою багато сухих дерев, і вони там роблять собі дупла.

Тієї ночі якраз випало моє чергування. Вікя не приходив, а я майже не дивився телевізора, лише останні новини по «плюсах». Як він і радив, щодо суботньої пачки газет я ще звечора домовився і з шофером, і в «Анастасії». І тієї ночі мені спершу приснилося, що я раптом забув, як варити кашу з гороху для коропа — коли додавати олію і яка пропорція манки… Я так довго не міг того згадати, що аж прокинувся у холодному поту і з полегкістю зітхнув, що це тільки сон, і знову заснув. А вже десь під ранок мені приснилися здорові білі зуби без щілинок. Так, начеб пластмасові…

Зранку поліз до телефону. Спочатку — Інці, але у таку рань вона ще була поза зоною. Потім мамі, яка вже чекала дзвінка. Коли я їй сказав, що мені приснилися здорові зуби, мама заспокоїла, що це все одно краще, ніж якби приснилися хворі, і з нею важко було не погодитися. Про кашу для риби я про всяк випадок промовчав… А рівно о сьомій, як і домовлялися, я набрав київстарівський номер Анжелки.

— Хотіла? Збирайся, якщо хотіла.

Проте ранок усе ж почався з конфлікту із Сашунею. Першим прийшов Орко з новеньким рискалем, а слідом — Сашуня із загадково відстовбурченими кишенями. Я вже чекав їх у машині біля верхнього тунелю на Бродівській, там, де стоянка. І коли Сашуня із застиглим самовдоволенням на обличчі почав розкладати на капоті вздовж вітрового скла вміст своїх кишень: упаковку сушених кальмарів, шоколадку «Баунті», сушені горішки «Козацька розвага», плавлений сирок «Дружба» й у рядочок по одній іриски «Киць–киць» — я одразу зрозумів, звідки це, й аж скипів від злості. Та все ж пам’ятав, що на Сашуню з його хворобою кричати в жодному разі не можна.