Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

«І от я хочу вам витлумачити, як же все робиться. І от так, коли всі починають в’язати хусточку, то в’яжуть обидва рази одним кінцем, а другий щоб цілий час був рівний, так що коли ви закриєте вузол, то щоб легко можна було б витягнути в одній руці. І от, коли маєте розв’язувати, то дмухніть на хусточку і (нерозбірливо) , і, напевно, хусточка буде розв’язана.

Дня 25/IV 1939 р. Яків Фінюк».

А нижче був малюнок, що нагадував хмаринку або квітку конюшини, й підпис: «Хусточка».

Пожовклі сторінки погано трималися купи, а кілька при перегортанні випало й розлетілося по траві перед льохом. Я збирав їх і читав назви: «Фокус з ножем і палкою», «Фокус з коромислом, шнурком і купками», пісня «До дівчини ходжу», «Фокус з картами», «Любовна пісня», «Любовна пісня дівчини»… Пізніше саме цей «Фокус із зав’язуванням хусточки магічно» я навіть пробував показати Джонові–молодшому. Фокус його прадіда Якова, записаний дідовою рукою більше сімдесяти років тому! Ці пожовклі рукописні сторінки, над якими ми з малим схилялися, й справді виглядали, наче магічний код у минуле.

Тітка Мартоха дивилася на мене й мовчала, а я їй подякував за зошита й, аби не забути, відніс його у машину, поклав у бардачок, а вже потім відновив пошуки невловимого Орка.

Я шукав Орка, а знайшов гриби. Пізніше я знайшов і його, але спершу все–таки опеньки на старому ясеновому пеньку за криницею, що, мов цвяшки, обліпили його зверху й донизу. То був найгрубіший пеньок від дороги, і колись на ньому вже з’являлися опеньки, але не так багато. Пухкенькі, приємні на дотик, із мошком на тім’ячку — це було таки справжнє повернення у дитинство.

— Мамо, диви, опеньки! — мимохіть вирвалося, немов колись, але мама була десь на городі і мене не чула, зате почула тітка Мартоха.

— О, диви–но, як добре, що ти приїхав, — сказала тітка. — Ти нам ще й гопеньки знайшов!..

— Та то ще мацьопі! — відповів я тітці, торкаючи пальцями їхні ніжні голівки–цвяшечки. — Ще хоч пару днів!

Стаючи правою ногою у вибитий дощами рівець, розлякуючи курей, я пройшов попід хлівом далі. І враз — наче якесь тривожне відчуття, а чи передчуття, начеб якийсь давно забутий спогад… А вже потім — чітка картинка. Ну, звичайно, саме з цього місця за хлівом, із–за криниці, я малим найчастіше виглядав тата. Часом — сам, а частіше мама посилала виглядати, чи не дуже п’яний, і прибігти їй сказати!.. А бувало, що тато мене виглядав, коли я вже у темряві вертався з риболовлі, і також на цьому місці.

— Ну, як улов? — зустрічав він мене бадьорим запитанням. — У–у, і то треба було сидіти заради такої мульки? — майже завжди однаково реагував на вміст моєї торбини, бо навіть карасики на долоню були для тата мулькою.

Треба визнати, що хоч сам тато в останні роки рідко ходив зі мною на канал, але щоразу йому щастило витягти щось більше, ніж мені. І це при тому, що тато завжди ловив лише на одну вудку і з одним гачком. Пам’ятаю, якось у серпні, коли зранку над водою вже стояв туман, він з першої ж покльовки виволік з того туману на берег такого, як до ліктя, дзеркального! А тепер я знову стояв на нашому з татом місці за хлівом, з якого то він виглядав мене, то я — його. Частіше — все ж я його…

З цієї ж хвіртки чи, точніше, з її попередниці, зіпершись на неї, я також часто дивився вслід тітці, коли вона цілувала мене, малого, і йшла. То був ще один мій дитячий ритуал. Тепер тітка сидить на рядні посеред подвір’я, а тато лише у телевізорі — в образі молодого Роберта Де Ніро. Сьогодні о 20.30 він знову буде по «плюсах» у «Бронкській історії», треба буде мамі сказати. Вона, хоч і буркає на всіх тих гангстерів, але, ми з Інкою це точно знаємо, все одно дивиться.

— Реблята, реблята! Дайте сигарету, і ви ні при чому!.. — це враз до мене долинає голос сусіда, дядька Михася, найсвітліший спогад молодості якого — це коли він у 68–му на радянському танку в’їздив у Прагу.

А це він знову когось перепиняє на вулиці, тільки за сливами, що розрослися, мені тепер нічого не видно. Тата також часом було чути здалеку, можна було й не виглядати. І щодо подій у Празі вони з Михасем також стояли на різних позиціях, та й у хокей тато завжди вболівав за збірну Чехії.

— Реблята! Тільки не в обіду!.. Не в обіду! — добродушним речитативом бубонить дядько Михась — і веселі хлопчачі голоси у відповідь.

Тато у свій час також умів бути голосним, ще й яким голосним! Часом ми з мамою його голос аж з долини чули… Я нарешті відкручую дріт на хвіртці і виходжу з іншого боку хліва і за стодолою, на купі торішньої кукурудзи, бачу Орка. Здається, я навіть чую його хропіння. Втім, коли я на підході наступаю на бляшанку, у якій мама ставить курям воду, він піднімає з кукурудзиння свій червоний писок.