Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Атмосфера навколо них двох почала змінюватися, звуки та шерехи більше не існували, вогонь у каміні, картини, книжки позникали, й на зміну цьому всьому прийшло щось подібне до трансу, в якому бовваніє лише темний об’єкт жадання, а все інше не має ваги.

Чоловік не поворухнувся. Спочатку він відчув певну боязкість у своїх очах, але це відчуття не тривало довго. Він дивився на неї, й у світі його уяви вона пестила його своїм язиком, вони кохалися, пітніли, обіймалися, змішували ніжність і насильство, кричали й стогнали разом.

У світі реальному, проте, обоє мовчали, жоден із двох не зворухнувся, і це ще більше збуджувало її, бо й вона також була вільна думати все, що їй заманеться. Вона просила, щоб він доторкався до неї ніжно, розтуляла ноги, мастурбувала перед ним, казала романтичні й вульгарні фрази, так ніби це було те саме, досягла кількох оргазмів, розбудила сусідів, розбудила весь світ своїми криками. Це був її чоловік, який давав їй втіху та радість, з яким вона могла бути такою, якою справді була, говорити про свої сексуальні проблеми, розповідати, як їй любо було б залишатися з ним протягом усієї ночі, тижня, протягом усього життя.

Піт почав виступати краплями на обличчях обох. Це від вогню в каміні, сказали вони подумки одне одному. Але як чоловік, так і жінка в цій залі дійшли до своєї межі, виснажили всю свою уяву, прожили разом вічність чудових хвилин. Вони мусили зупинитися. Ще один крок, і ця магія розпадеться під натиском дійсності.

Повільно, надзвичайно повільно — бо кінець завжди буває важчим, ніж початок, — вона знову застебнула ліфчик і сховала груди. Усесвіт повернувся на своє місце, навколишні речі стали повертатися з небуття, вона підсмикнула сукню, яка впала їй до пояса, усміхнулася і з ніжністю доторкнулася до його обличчя. Він схопив її руку й притис до свого обличчя, не знаючи, поки має її там тримати і з якою силою стискати.

Вона відчула бажання сказати, що кохає його. Але це все зіпсувало б, могло б налякати його або — ще гірше — могло б спонукати його сказати, що він її теж кохає. Марія цього не хотіла: свобода її кохання була в тому, щоб нічого не просити й нічого не сподіватися.

— Той, хто спроможний відчувати, знає, що можливо здобути втіху, ще й не доторкнувшись до іншої людини. Слова, погляди, все це містить у собі таємницю танцю. Але поїзд прибув, і кожен іде у свій бік. Я маю надію супроводжувати тебе в цій подорожі… доки?

— Доки прибудемо до Женеви, — сказав Ральф.

— Той, хто вміє спостерігати й відкриває людину, про яку завжди мріяв, знає, що сексуальна енергія виділяється ще до сексуальних зносин. Головна втіха не в сексі, а в тій любові, з якою його практикують. Коли ця любов сильна, секс приходить, щоб завершити танець, але він ніколи не є його головним етапом.

— Ти говориш про кохання, як професор.

Марія вирішила говорити, бо це був її захист, її спосіб сказати все, не зобов’язуючи себе ні до чого:

— Хто закоханий, той кохається весь час, навіть тоді, коли цього не робить. Коли тіла зустрічаються — це лише перехлюпування через вінця чаші. Вони можуть бути разом годинами, навіть днями. Можуть почати свій танець одного дня й закінчити іншого або навіть ніколи не закінчити, сп’янілі від втіхи. Тут ні до чого одинадцяті хвилин.

— Про що ти?

— Я тебе кохаю.

— Я тебе кохаю теж.

— Пробач. Я сама не розумію, що я кажу.

— Я теж.

Вона звелася на ноги, поцілувала його й вийшла. Тепер вона могла відчинити собі двері сама, позаяк бразильський забобон вимагав, щоби хазяїн відчиняв їх лише в тих випадках, коли гість виходить уперше.

Рядки зі щоденника Марії, написані наступного ранку:

Учора вночі, коли Ральф Гарт на мене дивився, він відчинив мої двері, наче злодій. Та коли пішов геть, то не взяв нічого від мене; навпаки, залишив мені пахощі троянд — то був не злодій, а наречений, який мене навідував.

Кожна людська істота живе за своїм власним бажанням; воно є частиною її скарбу, і хоча його емоції можуть когось і відштовхнути, здебільшого вони приваблюють того, хто є для неї найважливішим. Це емоції, що їх обрала моя душа, й вони такі потужні, що можуть заразити все й усіх у моєму оточенні.

Щодня я обираю собі правду, з якою намагаюся жити. Намагаюся бути практичною, ефективною, професійною. Але мені більше хотілося б обрати жадання у свої довічні супутники. Не з обов'язку, не для того, щоб пом'якшити самотність мого життя, а тому, що воно приємне. Атож, приємне і дуже приємне.