Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

«На одну ніч? Ти перебільшуєш, Маріє. Насправді лише на сорок п’ять хвилин, але якщо ми врахуємо час, потрібний для того, щоб роздягтися, спробувати якісь фальшиві пестощі, поговорити про щось стороннє, одягтися, то нам доведеться скоротити цей час до одинадцяти хвилин сексу в прямому значенні цього слова».

Одинадцять хвилин. Світ обертається навколо чогось такого, що триває тільки одинадцять хвилин.

І задля цих одинадцяти хвилин на добу, яка має двадцять чотири години (якщо вважати, що всі вони також щодня кохаються зі своїми дружинами, а це було б абсурдною і цілковитою неправдою), вони одружуються, утримують родину, терплять дитячий плач, винаходять безліч пояснень, коли повертаються додому пізно, роздивляються десятки, сотні інших жінок, із якими їм хотілося б прогулятися навколо Женевського озера, купують дорогий одяг для себе і ще дорожчий — для них, платять повіям, аби надолужити те, чого їм бракує вдома, розвивають грандіозну промисловість косметики, дієт, гімнастики, порнографії, влади — а коли зустрічаються з іншими чоловіками, то, всупереч легенді, ніколи не розмовляють про жінок. Розмовляють лише про роботу, гроші та спорт.

Якоїсь дуже великої похибки припустилася наша цивілізація; і йдеться навіть не про вирубування лісів у Амазонії, розрідження озонового шару, не про загибель панди, не про отруєння людей тютюном, не про канцерогенні продукти, не про ситуацію в місцях ув’язнення, як то кричать усі газети.

Ідеться саме про ту галузь, у якій вона працює, — про секс.

А проте Марія працювала там не для того, щоб урятувати людство, а для того, щоб побільшити свій банківський рахунок (задля чого їй уже довелося пережити більш як півроку самотності, в роздумах про зроблений нею вибір), щомісяця надсилати матері гроші (яка була вельми задоволена, коли довідалася, що відсутність грошей пояснюється лише незадовільною роботою швейцарської пошти, що не працює так добре, як пошта бразильська), купити все те, про що завжди мріяла й ніколи не могла собі дозволити. Вона переселилася до значно кращого помешкання, з центральним опаленням (хоча вже настало літо), і зі свого вікна могла бачити церкву, японський ресторан, супермаркет і симпатичну кав’ярню, яку мала звичай навідувати, щоб трохи почитати там газети.

А втім, згідно з обіцянкою, яку дала самій собі, вона збиралася терпіти ще тільки півроку свою рутинну працю: «Копакабана», «хочете випити?», танець, «що ви думаєте про Бразилію?», готель, гроші вперед, розмова й доторкання до найвразливіших точок, як на тілі, так і в душі — допомогти партнерові в його інтимних проблемах, стати йому подругою на півгодини, одинадцять хвилин із яких буде змарновано на розтуляння ніг, стуляння ніг і стогін удаваної втіхи. Дуже вдячна, сподіваюся на зустріч із вами наступного тижня, ви — справжній чоловік, ви мені розкажете свою історію до кінця, коли ми зустрінемося наступного разу, чудові чайові, хоча я могла б і не брати їх — так мені було любо кохатися з вами.

А головне, ніколи не давати волі почуттям. Це була найважливіша, найрозумніша з порад, які дала їй бразилійка, певно, приховавши від неї, що й сама була якось припустилася цієї помилки. Після двох місяців своєї роботи вона вже мала кілька пропозицій про одруження, і принаймні три з них були дуже серйозними: від директора однієї бухгалтерської фірми, від пілота, з яким вона пішла у свою першу ніч, і від власника крамниці, що спеціалізувалася на продажу складаних ножів та холодної зброї. Усі троє обіцяли «витягти її з цього життя» і дати їй пристойний дім, майбутнє, а може, й дітей та онуків.

І все це тільки за одинадцять хвилин на добу? Це було неможливо. Тепер, після набутого в «Копакабані» досвіду, Марія знала, що вона не єдина людина у світі, яка почуває себе самотньою. А людина спроможна витерпіти тиждень спраги, два тижні голоду, багато років без даху над головою і зовсім не спроможна терпіти самотність. Це найболючіше з катувань, найтяжча з мук. Ці чоловіки та багато інших, які полюбляли її товариство, страждали, як і вона, від цього руйнівного почуття — відчуття того, що ти нікому не потрібний на цій землі.

Щоб уникнути спокуси кохання, вона відкривала серце своєму щоденнику. Вона брала в «Копакабану» тільки своє тіло і свій мозок, який ставав усе сприйнятливішим, усе гострішим. Вона зуміла переконати себе, що прибула до Женеви і зрештою прилаштувалася на вулиці Берна з якихось міркувань вищого порядку, і щоразу, коли брала якусь книжку в бібліотеці, зайвий раз переконувалася: ніхто досі не описав із усією відвертістю ці одинадцять хвилин, найважливіший часовий відрізок доби. Можливо, в цьому й полягала її доля, хоч би якою суворою здавалася вона в цей момент: написати книжку, розповісти свою історію, свою авантюру.