Пауло Коельо: Одинадцять хвилин

А що її зачарований принц усе не з’являвся, то їй лишалося тільки мріяти.

Уперше вона закохалася в одинадцять років, коли пішки чимчикувала від свого дому до місцевої початкової школи. Уже в перший день занять вона відкрила, що долає цей шлях не сама-одна, — поруч із нею простував хлопчисько, який жив по сусідству й мав уроки в ті ж години, що й вона. Ці двоє ніколи не обмінялися жодним словом, але Марія почала помічати, що найбільшу приємність протягом дня їй приносили ті хвилини, коли вона йшла по запилюженій вулиці під спекотним сонцем, що висіло над самою головою, долаючи спрагу, втому й докладаючи всіх зусиль, аби не відстати від хлопчака, який простував дуже швидко.

Так тривало кілька місяців. Марія, що ненавиділа навчання й не мала у своєму житті іншої розваги, крім телевізора, не знаходила собі місця, ніяк не можучи дочекатися тієї хвилини, коли треба буде рушати до школи, й, на відміну від інших дівчаток свого віку, помираючи від нудьги в суботу й неділю. А що час для дітей збігає набагато повільніше, ніж для дорослих, то вона дуже мучилася, дні здавалися їй неймовірно довгими, адже вони виділяли їй лише по десять хвилин на її любов і тисячі годин на те, щоб про неї думати, щоб уявляти собі, як було б добре, коли б вони поговорили.

І ось, нарешті, сталося.

Одного ранку хлопець підійшов до неї й попросив позичити йому олівця. Марія не відповіла нічого, вдала, ніби це несподіване звернення страшенно її розсердило, й прискорила ходу. Вона закам’яніла від жаху, коли побачила, що він прямує до неї, їй стало лячно на думку, що він здогадається, як палко вона його любить, як сподівається, що він теж її покохає, візьме її за руку й удвох вони проминуть шкільні ворота й підуть до самого кінця вулиці, а там — як казали люди — починається велике місто, де живуть герої з романів та артисти, де багато машин і багато кінотеатрів і де їх чекає безліч чудових розваг.

Протягом решти дня вона так і не змогла зосередитися на уроках, вона страждала від своєї безглуздої поведінки, але водночас відчувала полегкість, бо знала тепер, що хлопець також звернув на неї увагу, адже олівець вочевидь був тільки привід для того, щоб розпочати розмову, бо коли він до неї наблизився, вона помітила ручку, яка стриміла в нього з кишені. Тож вона вирішила дочекатися наступного разу і протягом цієї ночі, а також ночей, що прийшли після неї, обмірковувала, як вона йому тепер відповість, прагнучи знайти ту відповідь, яка стане початком чудової пригоди, що їй не буде кінця.

Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох, іноді Марія йшла на кілька кроків попереду, стискаючи олівець у своїй правій руці, а іноді трохи відставала, щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю, — проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова, й вона мусила задовольнитися тим, що любила його і мовчки страждала до самого кінця навчального року.

Протягом наступних вакацій, які тривали нескінченно, вона іноді прокидалася вранці з ногами, залитими кров’ю, думаючи, що скоро помре; тож вирішила залишити для хлопця листа, аби він знав, що був великим коханням її життя, й плекала намір забитися в глухий сертан, щоб там її пожерли дикі звірі, які вселяли моторошний жах місцевим селянам: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не принесла б великого горя її батькам, адже бідняки завжди зберігають надію, попри всі нещастя, які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі, думаючи, що її викрала якась багата бездітна родина, й, можливо, одного дня, десь у майбутньому, вона повернеться вельможною і багатою дамою — тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя ніколи не зможе про неї забути, щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те, що жодного разу не озвався до неї.

Вона так і не написала того листа, бо одного дня мати увійшла до кімнати, побачила кров на простирадлі, усміхнулася й сказала:

— То ти вже стала дівкою, дочко моя.

Вона захотіла знати, який зв’язок між тим, що вона стала дівкою, і кров’ю, яка витікала з неї, але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це прямо, а тільки підтвердила, що це явище цілком нормальне і що віднині їй раз на місяць доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії, згорнутий у формі кукурудзяного качана, яка всмоктуватиме цю кров. Марія запитала, чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою, аби кров не капала їм на штани, й довідалася, що таке буває лише з жінками.