Лариса Денисенко - Відлуння - від загиблого діда до померлого

Рік ми зустрічалися наїздами. Я завжди пам’ятатиму цей рік. Не знаю, що зі мною діялося тоді. Не пам’ятаю, підвищували мені заробітну платню чи ні, хворіла я чи була здоровою, з ким сварилася, з ким знайомилася; я не пам’ятаю, чиї дні народження я святкувала, чи були в мене неприємності або приємні події, я просто пам’ятаю електронне табло «Берлін – Відень», листівки з зображеннями Віденської опери та його приписками «арію “Доброчесна Марта” співає Дерек Р.». Свою постійну готовність до овуляції та відчуття щасливого неспокою. Дерек навідувався до Берліна. Я до Відня. Я дарувала йому светри, футболки, мідних ведмедиків та музичні диски. Він мені – шалики, спідниці, замалі для мене, шоколадних «моцартів» та керамічні філіжанки.

Я розповіла йому про Оскара після того, як ми вперше кохалися. Він на це не відреагував. Я думала, що він залишив інформацію про Оскара поза своєю увагою, однак помилялася. Бо саме до Оскара він звернувся, коли вирішив жити в Берліні, шукав квартиру, а потім придбав баржу. Оскар був чудовим спеціалістом з договірного права. І всі правочини з нерухомим майном були його пристрастю. Я не можу сказати, що дуже зраділа від звістки про те, що Дерек переїжджає жити до Берліна, якщо чесно, то я була розгублена. Бо зрозуміла, що він переїжджає не до мене. І не через мене. Йому запропонували вигідний науковий грант. Він почав шукати квартиру, знайшов її та жив там більше року. Він жив там сам, на відміну від Оскара, ніколи не запрошуючи мене з’їхатися. Весь цей час ми зустрічалися, я вважала його своїм коханим, він наче не мав нічого проти. А згодом Дерек купив баржу та усамітнився на ній. Від гранту він відмовився, бо не хотів більше займатися юриспруденцією. Власне, з баржі все і почалося. «Баржа та вода змінили мою свідомість». Я зберегла цю смс, вона досі знаходиться в архіві мого мобільного телефону. Я нічого не розуміла. І тоді, і зараз. Хоча намагаюся. Своїм баржуванням він дав мені зрозуміти, що не бачить зі мною спільного теперішнього та майбутнього.

Спочатку він зникав на місяць. Десь плавав. Рибалив. Думав. Інколи надсилав мені смс та електронні листи. І ніколи не відповідав на мої. Тобто він говорив та писав тільки те, що хотів сам. А не те, що цікавило мене і що хотіла чути я. Потім він почав зникати на триваліші терміни. Дерек не відписував, і я божеволіла. Не тому, що я думала, наче з ним щось скоїлося, ні. Звичайно, що думала і про це, але частіше я думала про те, що це – все. Не жарт. Він мене кидає. Я змінювала свої маршрути, щоб обов’язково проїжджати повз місця, де він причалював. Я втрачала кілограми та глузд. Щотижня ходила здавати кров, думала, чим більше її віддам, тим швидше позбавлюся цього вірусу кохання. Здавати кров мені заборонили. І сказали, якщо ще раз мене тут побачать, повідомлять у відповідні психологічні та соціальні служби.

Може скластися враження, що Дерек втомився від впорядкованого правничого життя і вирішив трохи пожити природником, себто людиною, яку годує тільки риба, яку вона виловлює, смажить або продає. Я дуже хвилювалася. Бо не знала, навіщо він так живе? Потім дізналася про те, що він живе чудово, ні в чому звичному собі не відмовляючи, на відсотки від цінних паперів, а також за рахунок орендної плати за свою віденську квартиру. Сказала мені про це його теперішня дівчина, я так довго переконувала себе в тому, що вона тимчасове явище, що і зараз мені важко повірити у зворотне. Її звуть Наташа Ченські. Вона з Кракова. В Берліні живе забагато іноземців.

Звичайно, вся моя родина була знайома з Дереком. Він ніколи цього не прагнув, утім, як і я. Але судячи із вдач матері, батька та Манфреда, не кажучи вже про Троля, уникнути цього знайомства було неможливо. Коли я їздила до Дерека у Відень, батько не особливо хвилювався з приводу того, що в мене з’явилася нова симпатія. Спочатку він думав, що я відвідую оперні прем’єри, і навіть хизувався мною перед приятелями. На думку батька, це було правильним використанням коштів. «Інтелігентним та розвиваючим». Потім він вирішив, що я фанатію від творчості Густава Клімта. Творчість видатного австрійського маляра батько, з невідомих мені причин, вважав лесбійською (можливо, в цьому винні назви його картин – «Юнки», «Сафо», «Подруги», це можна було сприймати навіть не як другорядний доказ, а в певних випадках – як прямий ), але не заперечував того, що Клімт – великий та серйозний митець. Взагалі до лесбійства мій батько ставився поблажливіше, ніж до гомосексуалізму, тому, якби я виявилася лесбійкою, він перебував би у розгубленому стані кілька днів, але потім відійшов би і навіть притиснув би мене до грудей, я впевнена, а от у випадку раптового гомосексуалізму Манфреда – тоді батько влаштував би трагічну виставу за всіма канонами і, можливо, з чиєюсь смертю у фіналі.