Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Лемент навколо неї та її веселий голос погано поєднувалися із самотністю, та все одно Віталію було приємно, що вона за таких обставин, оточена людьми, думає про нього.

На прощання Жанна нагадала, що він досі не виконав домашнє завдання і прочитав тільки коротеньку осінню оповідку, але ж то був десерт. І що вона зараз доп’є своє шампанське та чекатиме його вражень.

«Тому що чоловіки – то щось незбагненне для тверезого жіночого розуму», – вдавано зітхнула вона, потім засміялася і вимкнула слухавку.

Віталій пригальмував біля офісу, глянув на годинник. За вікном почав накрапати дощ. Вітер вдарився грудьми об гілки старої верби, що звисали мало не до землі неподалік від машини. Оселедчики жовто-зелених листочків замерехтіли перед лобовим склом і обліпили його та вологий капот. Віталію знову згадався інший холодний вітер, танок іншого жовтого листя, інший дощ, інші калюжі в іншому, чужому, але гостинному місті, а потім – тепло, затишок, камін…

Він тріпнув головою: «Чортівня!»

Ніч святого Валентина

Виснажена «святкуванням», бажаючи чимшвидше дістатися домівки, впасти й заснути, Інга прислухалася. Напружив слух і Юрій.

– Ти нічого не чуєш? – спитав він, зазирнувши в очі жінці.

– Ні, – збрехала вона, зітхнула і поправила волосся на лобі.

Збрехала, бо пречудово чула, як із-за двох протилежних стін їхнього маленького готельного номера на тихій вуличці біля Золотих воріт долинало ритмічне рипіння ліжок – святкування Дня закоханих було у розпалі.

Минула година. Вони все ще були разом. Інга інколи нишком позирала на годинник, щоб Юрій не помітив і не образився, та він, також утомлений, але захоплений їхнім спільним поривом, наче не відчував плину часу. Стрілки наближалися до одинадцятої. Вона подумала, що попереду довга дорога додому нічним промерзлим містом.

Ще через годину вони так само лишалися в номері. Рипіння зліва затихло. З правого боку інколи повторювалося, перемішуючись із реготом, бахканням корку від шампанського і дзеленчанням бокалів.

«Весело їм!» – подумала Інга, ловлячи себе на тому, що їй наче теж не сумно. Проте здача до друку наступного номера журналу, інтерв’ю на телебаченні, автограф-сесія в книжковій крамниці, виступ у бібліотеці перед шанувальниками її творчості злилися в потік безупинних денних справ, що змінювалися нічним писанням вдома за ноутбуком, і під кінець тижня геть виснажили її.

А тут іще ця очікувана, хвилююча і така нестандартна зустріч! Обоє позіхнули і розсміялися.

– Вибач, я тебе зовсім заїздив! – сказав Юрій і винувато опустив очі.

Інга мовчки знизала плечима.

– Господи! Як швидко сплинув час! Ще п’ять хвилин – і кінець Валентину! – нарешті усвідомив реальність Юрій.

Він ходив туди-сюди невеличкою кімнатою, викликаючи з мобільного таксі.

– За десять хвилин? Добре. Біля готелю. Білий «Шевроле»? Окей!

Інга відвернулася до вікна, підфарбувала губи, дивлячись у маленьке люстерко, потім непомітно підтягнула колготки на лівій нозі і… раптом почула тріск – зграя стрімких стрілок кинулася вниз від прорваної нігтем дірки. Жінка в розпачі зиркнула на Юрія, посмикала спідницю нижче і повернулася до мужчини недефектним боком.

Він нічого не помітив, дістав гаманець, відрахував гроші, склавши на столі стопочку купюр по дві, п’ять та десять гривень.

– На таксі, думаю, вистачить, – промовив він, вигріб із купи підсохлих рудих шкурок, що височіли на столі, єдину ще не скривджену мандаринку і простягнув жінці.

Інга знову знизала плечима і відмовилася від останнього плоду. Вона замотала шию пухким шарфом, пустила руки в рукава поданої дублянки. Не застібаючись, узяла свою сумку та пакет із паперами, озирнулася на Юрія.

– Я тобі такий вдячний! Звісно, втомились обоє, але, згодься, день прожито не марно!

– Звісно. Я теж тобі вдячна! Вибач, справді трохи заїжджена. Ніч уже, важкий тиждень…

Коли вони проходили повз адміністраторку на ресепшені, Інга помітила її блискавичний погляд і скривлені в нещирій посмішці губи – мабуть, побачила купу стрілок з-під спідниці.

«До дідька! І чого це я маю соромитись?! Це її не обходить!» – подумала Інга, але таки відчула всією втомленою шкірою погляд дами, котра мусила сидіти у День закоханих на робочому місці, та ще й на якому!