Міла Іванцова - Живі книги

Дівчина вийшла з під’їзду, зиркнула вгору й рішуче показала Амалії кулак. А та помахала їй і послала рукою поцілунок. Хотіла сісти в крісло, покурити і ще раз прокрутити цей день у голові, але цигарки закінчилися, а місце було зайняте Сильвою. Тож вона повернулася до кімнати, скинула одяг, озирнулася на коробку з-під піци, на салатницю з пінистою рідиною, на розкидані речі, але вже не мала сил наводити лад, вляглася і за мить міцно заснула. Серед ночі відчула, що Сильва лежить поруч, притулившись до того місця на грудях, куди мама в дитинстві ставила їй гірчичники.

Уранці Амалію розбудив несамовитий дзвінок у двері. Вона так різко прокинулася, що спершу навіть не могла зрозуміти, де перебуває. Знову закрила очі й принишкла. Дзвінок повторився. Встала, накинула халат і сторожко підійшла до дверей. Скло «вічка» у дверях було тріснуте, тому виднівся тільки темний силует.

– Хто там? – неголосно спитала жінка.

– Це я, Семен, двірник ваш. Я вчора вам замок відкрив, – пролунав знайомий голос.

Амалія подумала, що вчорашню десятку, яку таки тоді йому дала, місцевий ілюзіоніст – золоті руки, певне, пропив і зараз проситиме ще. Але чоловік стояв на диво тверезий і вигляд мав задоволений. Він простягнув жінці пакунок розміром із конверт.

– Ось, веліли віддати вам у руки!

– Мені? Що це? – не спішила забирати передачу вона. – Від кого?

– Звідки мені знати? Назвали адресу, спитали, чи це тут, я підтвердив. Дали десятку й сказали віддати господарям.

– Господарям? – луною здивовано повторила Амалія.

– Якось так.

– То я вам нічого не винна? – простягнула руку жінка.

– Ні. Я не хапуга, двічі за одну роботу не беру! – гордовито мовив двірник.

Амалія взяла пакунок, і серце її закалатало в передчутті того, у що навіть боялася повірити. Вона подякувала Семену й швидко зникла за дверима квартири, мало не придавивши Сильву, яка виходила глянути, що відбувається.

Сіла на ліжко. Поклала перед собою пакунок.

Гіпнотизувала його поглядом.

«Господи! Нехай це буде те, що я думаю!»

Серце тріпотіло в скронях і в горлі одночасно.

Розірвала обгортку.

Два паспорти впали на ліжко.

Український і закордонний.

Руки її затремтіли, а перед очима попливло.

Диво?

Диво ціною в п’ять тисяч доларів?

Але ж могло й цього не бути.

Але що це змінює?

Згадався вчорашній вечір. У мить її цілковитого відчаю звідкілясь з’явилася Женька. Щось говорила, говорила, наводила приклади, переконувала, сварила, лякала, разом із нею плакала, пила коньяк, знову плакала, робила манікюр, замовила піцу, годувала її і кішку, знову говорила, лякала, вмовляла, переконувала, обіймала, смішила, тиснула на жалощі, зрештою пішла додому з її розпискою про те, що найближчого тижня не накладе на себе руки, і взяла обіцянку, що до обіду наступного дня Амалія прийде до неї в перукарню робити нову зачіску. Бо це, мовляв, лікує жінок від депресії. А перед тим купить нову мобілку… Божевільня! Але вона пообіцяла.

Крім того, у цьому вирі слів, сліз та емоцій Амалія зізналася Женьці, що ніяка вона не письменниця, що вигадала це як привід ходити й слухати чужі історії. Сказала, недовго думаючи… А чому ні? Для письменниці мотив цілком прийнятний і зрозумілий. Може, та «письменниця» вистрибнула з її підсвідомості, адже кілька років довелося працювати в бібліотеці, потримати в руках чимало книжок, навіть бачити письменників наживо, коли ті приходили на зустрічі з читачами… Власне, кому це могло нашкодити? Хіба що було ніяково, бо люди розповідали їй щось важливе для них, сподіваючись, що роблять внесок у майбутній роман, думаючи, що краплинка їхнього життя стане літературою. Виходить, вона їх дурила. А деякі історії справді не завадило б увічнити, одна розповідь Крістін про її бабусю чого варта! Та й інші – чим не книжки? Чи хоча б розділи з них? Але вона, виходить, споживала ті сповіді сама, брала їх «для внутрішнього вжитку». І виходить, таки дурила людей. Тому їй раптом стало соромно, коли Женька гладила її по голові і вмовляла, що життя інколи збиває з ніг, але це теж «матеріал» для нових романів… Узяла й зізналася. А дівчина ніби не дуже й здивувалася. Сказала, що це навіть і добре.

Чому це добре? Чим може бути добре, що вона не письменниця, а просто ніхто? Але проїхали. Зізналася, скинула маску.

А от про паспорти вони вчора геть забули. Притомна людина перш за все ішла б до міліції заявити про пограбування та втрату документів. Але не Амалія. Учора їй узагалі було байдуже до посвідчень особи.