Міла Іванцова - Живі книги

Амалія покліпала очима, протерла їх долонями, намагаючись не зіпсувати свіжий манікюр, і втупилася в Женьку зацікавленим поглядом.

– І що?

– Що?

– Ну, мама твоя?

– Ааа… Ну… Якщо коротко, то знову вийшла заміж.

– Так?

– Ага.

Зависла пауза.

– Якось ти це так сказала…

– Як?

– Та не дуже радісно.

Женька не відповіла, просто махнула рукою.

– Іди до мене, – позвала її Амалія.

Дівчина підійшла, стала біля красивої жінки із заплаканими очима й розтріпаним волоссям, яка сиділа долі в довгій брудній спідниці та блузці, у якої половина ґудзиків розстібнулися. Лише вчора вона познайомилася з цією елегантною пані, яка здавалася настільки відмінною від усіх інших і зовнішністю, і поведінкою, і манерами, і своїм загадковим сумом, який просвічував через її усмішки та навіть через сміх. Їм було так добре тоді разом у кав’ярні… Аж ось відкрилися потаємні дверцята в її справжнє життя… Дівчині стало шкода і цієї пані, і мами, і себе самої – якесь таке непередбачуване це жіноче життя, і кожній хочеться, щоб усе було супер, а чи щастить хоч котрійсь прожити безхмарно?

Женька погладила Амалію по голові і всілася поруч, та обійняла дівчину обома руками, вдихнула запах її волосся, ніби схлипнула без сліз, і тихо заговорила у саме вухо:

– Так гірко, так гірко… У грудях аж пече… Мабуть, саме там у людини душа… – Вона приклала долоню собі до грудей, туди, куди в дитинстві мами ставлять усім гірчичники. – У твоєї мами хоч ти була, був сенс жити, ростити дитину, бути їй потрібною… А мені навіщо? Може, я б і знайшла собі роботу, заробила б на якийсь хліб, але кому потрібне моє життя?! Вставати зранку, одягатися, іти кудись, сидіти там до вечора, щоб двічі на місяць отримувати гроші, платити за цю жалюгідну «житлоплощу», за смердючі маршрутки, купувати ліверку, варити картоплю в мундирі та рахувати копійки до наступної зарплатні? Ми так і жили колись у нашому містечку, я ще пам’ятаю… Навіщо мені це? Чи комусь іншому? У мене нікого немає. І немає людини, якій без мене стане гірше. Так само, як нікому не стане краще, якщо я лишуся… Я не бачу сенсу боротися, докладати зусиль…

Амалія замовкла й почала розхитуватися з боку в бік, тримаючи Женьку в обіймах. Дівчині було тепло й затишно, вона не дослухалася до кожного з промовлених слів, але розуміла одне – Амалія знову пішла по колу, знову втлумачувала собі, що подальше її життя «ось так» не має жодного сенсу. Женька не знала, що саме роблять із депресивними пацієнтами лікарі чи психотерапевти, яких вона інколи бачила в кіно, але «чуйка» підштовхнула змінити тему розмови, спрямувати хід думок в інше русло. Але в яке саме?

– Знаєш, то ти марно так себе гіпнотизуєш, ніби вмовляєш, що все хороше залишилося позаду. От я, наприклад, зараз би з дорогою душею з’їла картоплі в мундирках, особливо якщо її потицяти в тарілочку з домашньою посоленою олійкою… І їсти прямо зі шкурками! А якби ще чорного хліба із салом до цього – мняммм…

– І часничку! – несподівано продовжила Амалія й ковтнула слину.

– Точно! От бачиш?! Уже хоч який інтерес до життя! І ліверку ти марно недооцінюєш! У нашому дворі було колись цуценя, ми, дітлахи, виносили йому з дому поїсти, а інколи купували на спільні гроші трохи ліверки. Але, бувало, цуценяті діставалося зовсім трохи – печінкова дуже нічого так була! Я б і зараз не відмовилася.

– Господи, ти ж голодна зовсім тут сидиш через мене! Що я за людина така?! Уранці кішку лишила голодною, тепер тебе мордую… Сильві хоч шмат ковбаси дістався під вечір, а ти… Вибач! Можеш подивитись, що там є в холодильнику. Але вареного немає нічого, я не готую… Думала в нашу кав’ярню зайти після турфірми, але…

Женька підвелася, втішена, що розмова змінила напрямок, і рушила до кухні. Холодильник, і правда, був майже порожній, і дівчина повернулася до кімнати.

– Є ідея! А їдьмо вечеряти туди, до кав’ярні?!

– Ні-ні-ні… Не маю на це сил! – відмахнулася Амалія.

– Ну, як не туди, то десь ближче?

– Ні-ні… Ти йди, дякую тобі, я вже якось сама…

– Ага! Знаю я це «сама»! Тоді давай замовимо піцу! Шикарна ідея, між іншим! Я пригощаю!

– Ні-ні!

– Що? Знову «ні»?!

– Ні, у сенсі, не треба пригощати, ти в мене в гостях, я пригощаю. За манікюр! Звісно, тих п’яти тисяч не повернути, але ж дещо залишилося… На піцу…

– Вмовила! Пригощай! – засміялася Женька, щаслива, що розірвала-таки коло ридань, хоч і в такий банальний спосіб.

Вона відчула, що дія коньяку вже минає, голова світлішає, і знову згадала про Віктора. Хіба реально буде переказати та пояснити йому все те, що відбувалося у цій незатишній квартирі зі старими чужими меблями, які так не пасують до нової хазяйки, з однаковими коробками нерозібраних речей, що ніби самі плутаються під ногами? У квартирі, де кішка попередніх господарів почувається господинею, а Амалія й досі живе чужинкою і взагалі ледве тримається на цьому світі?