Міла Іванцова - Живі книги

Амалія сиділа в машині і плакала, обхопивши кермо, поки гриміла злива. Але травневі грози недовгі: налетять, погримлять, виллють на землю тонни води, обмиють навколишній світ, напоять усе, що росте із землі, і мчать далі.

Дощ минув, а жінка не виходила з машини. Якби охоронець зазирнув до салону, побачив би, як ця дивна пані спить на водійському сидінні, повернувшись на бік і підібгавши під себе ноги. Але ніхто нею не цікавився, стоянка жила своїм життям: заїжджали під шлагбаум і виїжджали машини, охоронець ніс службу, позираючи на своє царство з будиночка, вивищеного над ним.

Знесилена пережитим, жінка проспала так близько години. Прокинулася, бо змерзла й відсиділа собі ногу. Поміняла позу. Сіла зручніше й раптом відчула голод. Знайшла в «бардачку» почату ще взимку пачку в’ялених бананів, зітхнула, автоматично виїла солодкі липкі палички, бездумно посиділа в салоні, потім вибралася з машини, прикрила її, як було, і побрела додому.

Вона знову сіла на лавку навпроти будинку, обвела його поглядом, опустила голову і взялася розглядати свої ноги в босоніжках і брудну спідницю. Як їй утрапити у квартиру, Амалія не уявляла. Їй хотілося лягти і знову заснути. Бажано було б і зовсім не прокидатися.

Раптом вона почула котяче нявкання, більше схоже на наполегливий поклик – рішучий і невеселий одночасно. Амалія здригнулася і підвела погляд на свої вікна. На перилах балкона п’ятого поверху стояла Сильва, дивилася на неї і нявкала. Жінка не мала сумніву, що кішка зверталася саме до неї і дійсно кликала додому.

– Сильво! Господи… Ти ж одна вдома цілий день… Та ще й голодна! – вона згадала ранкову історію з убитим голубом і як після цього хотіла вигнати Сильву, а та сховалася. І що не лишила їй ніякої їжі, згадала теж.

Амалія, немов загіпнотизована, дивилася на кицьку, а та продовжувала завивати. На сусідньому балконі з’явилася Уляна Марківна.

– Пані, ішли б ви додому та погодували б тварину! Бо вона цілий день вас виглядає. Мабуть, голодна вже! Сильво, тихо ти, тихо! Зараз тебе погодують! – звернулася до кішки старенька.

Амалія, хід думок якої так несподівано перервався, підвелася й помахала рукою сусідці.

– Я не можу втрапити до квартири! У мене… У мене немає ключів, – показала вона старенькій порожні руки.

– Господи ж ти Боже мій! То що, ви збиралися ночувати тут на лавці? А кішка б вила нам усю ніч?! Треба ж щось робити! А ви не можете комусь зателефонувати зі своїх знайомих? – крикнула старенька. – Хай би прийшли та…

– Не треба нікому телефонувати, – Амалія здригнулася від хриплого чоловічого голосу позаду й озирнулася.

У двох кроках від неї стояв нетверезий двірник, його вона бачила кілька разів із балкона, коли той підмітав перед домом чи тягав сміття з під’їзду в сміттєві баки.

– Я відкрию. Звісно, це робота… Тож…

– Так, я розумію, але в мене наразі немає із собою грошей. У мене вкрали сумочку. Там і гроші, і документи, ключі теж…

– Розберемося, – уважно подивився двірник на жінку і хитнувся на ногах, – я допоможу. Колись віддячите. Куди ви, в біса, дінетеся?

Він хмикнув і нетвердим кроком пішов до під’їзду. У дверях зупинився, озирнувся і спитав:

– Однокімнатна, п’ятий поверх?

– Так, – розгублено промовила Амалія.

Вони піднялися ліфтом нагору й вийшли. Двірник рушив уперед, Амалія за ним. Але він рішуче озирнувся і виставив перед собою брудну руку.

– Стійте тут! І відверніться, нічого тут вирячатися! Як закінчу, гукну.

– Але як же…

– А так! – рішуче відповів двірник і нахилився перед дверима.

За хвилину Сильва кинулася їй під ноги, обійшла навколо, потерлася головою об литку, ковзнула м’яким боком по ногах, лоскотнула хвостом і знову забігла у квартиру, ніби запрошуючи слідувати за нею.

Віктор пригальмував біля першого під’їзду, показав Женьці той, куди заходила Амалія, висадив дівчину і проїхав далі. Запаркувався так, щоб було видно двір, і завмер. Дівчина почимчикувала вздовж будинку, оминаючи калюжі.

«Добре йому: то спостерігає за світом, як сліпий, то крізь тоноване вікно автівки… А мені що робити? Блукаю тут, як голий на площі… – подумала дівчина і розгледілася навколо. – О, вже й бабусі косяки на мене кидають… О! Бабусі!»

Дівчина з дуже чемним виразом обличчя підійшла до двох літніх жінок, які після грози вийшли зі своїх квартир подихати свіжим повітрям і поділитися новинами. І незнайома дівчина, явно не з їхнього будинку, відразу привернула їхню увагу.