Міла Іванцова - Живі книги

– Ти в лікарні?! – зойкнула вона. – Тобі погіршало?!

– Та ні, Женю, чесно, не переймайся, усе ок.

– То де ти, у біса?! Чому не вдома? Ти ж обіцяв полежати!

– Та в інституті, Жень! Тут у мене трохи боргів висіло, скоро сесія, мусив їхати розбиратися.

– Бовдур! Скажи краще, що поїхав попонтуватися перед дівчатами, який ти крутий пацан!

– Жеееню… Скажеш таке… Які дівчата?!

– Тобі видніше які. Ну, раз ти ходячий, то ввечері і я б подивилася на твій фінгал, маю право!

– Гаразд! Я маякну, зустрінемося. Нема питань. От іще фотоапарат завезу в ремонт – і додому.

– А воно горить прямо сьогодні? Шкода, звісно, твоєї техніки, але ж голова дорожча…

– Та не можна тягнути, у мене скоро намічається роботка… Не переймайся, Женю, я нічо, все нормально, тільки на вигляд страшнуватий, але загалом…

– До речі! Ти ж, хитрий чортяко, так і не прислав мені фото свого ока!

– Ой, Женечко, мене кличуть, мушу бігти, давай, па-па! Цьом!

– Брехун!

Женька вимкнула слухавку і всміхнулася. Цей Ілля порівняно з тим придурком Деном – земля і небо. Тобто небо і земля. І поглядав він на неї небайдуже вже давно, хоч і мовчав. Але ж дівчата – такі істоти, вони й без слів уміють вловлювати направлені на них флюїди гендерного інтересу. Правда, не кожен інтерес має шанс, та й прояви їхні бувають геть різними. Цей Ілля, бач, довго відслідковував її життя, її інші «дружби», навіть удавав, що йому байдуже, а інколи – що йому взагалі подобається якась інша… Але Женька безпомилково знала, що початок цих стосунків саме в її руках. Якщо вона їх захоче. Але час минав, а відстань між ними не зменшувалася. Чому того вечора подалася із ним «по йогурт»? Чому дала зрозуміти, що він має шанс? Чому цілувалася під зливою з цим хлопцем, а потім так злякалася за нього, коли Ден з’явився розбиратися, ніби вона його власність? І що воно буде далі? І чи може бути в них оте «далі», якщо вони такі різні? Хіба мало в його інституті шикарних дівчат із небідних родин, із перспективами, можливостями, амбіціями?

Цей ланцюжок думок, подібних до тих, що безконтрольно пролітають у дівочих головах за секунди, вивів її на згадку про Злату – жінку, яка уособила в собі для Женьки всіх тих, які «змогли». Дівчина глянула на мобільний, визначила час і вирішила, що до вечора не має ніяких планів, тож можна знову зайти до кав’ярні, певне, там не стільки народу, як було вчора, можна буде посидіти тихенько, подумати про своє, поговорити з дівчатами-книжницями, погортати каталог Книг, а може, хтось новий записався…

Учорашні чудесні посиденьки разом із письменницею Амалією та паном Віктором крутилися в її голові і ввечері, і вночі, на ранок вона теж прокинулася з найприємнішими спогадами. А ще Женька подумала, як було б чудово звести цих людей докупи – вийшла б чудова пара з двох самотніх осіб! І вона почала обмірковувати якісь хитрі маневри, щоб та зустріч утрьох стала не останньою. Можливо, було б непогано «перекваліфікуватися» їй тимчасово з Читача на Книгу, попросити обох вислухати її проблеми, може, навіть навигадувати тих проблем, аби тільки вони перейнялися спільною справою, узялися б їй щось радити, якось допомагати, а там би вже… Хто знає, а може, це Доля? То й що, що він сліпий?! Навіть і не зовсім сліпий, щось та й бачить. А може, це лікується? Цілком самостійний і симпатичний мужчина, дає собі раду… І характер у нього не депресивний, учора стільки сміялися разом…

Від маршрутки їй потрібно було пройти до кав’ярні два недовгі квартали. Женька чимчикувала вулицею в чудовому настрої, хіба що не наспівувала сама, але дослухалася до цвірінькання горобців, милувалася молодим листям, яке виблискувало на сонці, ще не запилюжене сухими вітрами, вимите зливою, що знову пронеслася над містом і пішла собі далі. Дівчина усміхнено розглядала перехожих у літньому вбранні, аж раптом завмерла на повному ходу, мов укопана. Метрів за двадцять попереду вона побачила того самого вчорашнього Віктора.

Чоловік рішучим кроком наблизився до припаркованої машини, пікнув сигналізацією, відкрив дверцята і сів за кермо.

У Женьки перехопило подих. Звісно, немає нічого особливого в мужчині за кермом. Якщо не брати до уваги, що він сліпий.

На якусь мить дівчина засумнівалася, може, вона не розгледіла, помилилася і той чоловік був просто схожим на Віктора. Але ще раз прокрутила в голові побачене за останні кілька секунд й усвідомила, що в руці цей пан мав таку саму розкладну металеву паличку, якою Віктор учора простукував дорогу перед собою, а на обличчі його були такі самісінькі темні окуляри. Та паличка вмить зникла, а чоловік упевнено всівся за кермо.