Міла Іванцова - Живі книги

– Я? – Амалія наближалася до машини, а охоронець крокував поруч. – Я хотіла… Просто посидіти в ній. Але… Я не маю із собою ключа.

– У вашому випадку це не проблема. Пам’ятаєте, ми з Іваном коли її прикривали, то ви нам лишали другий ключ. Він і досі тут лежить. Та й без нього машина без скла, вважайте, незамкнена, – засміявся охоронець, але замовк, усвідомивши, що хазяйці не смішно.

Він просунув руку під клейонку, потім під фанеру, щось там намацав, натиснув, смикнув, у дверцятах клацнуло, і чолов’яга широко всміхнувся:

– Прошу пані!

Амалія взялася за ручку, і дверцята слухняно відкрилися, наскільки дозволила клейонка.

– Дякую!

– Нема за що! Ну, не буду вам заважати!

Амалія прослизнула всередину, всілася, закрила дверцята, погладила обома руками холодне гладке кермо, ткнулася в нього лобом, завмерла, ніби бажаючи почути такий рідний і знайомий звук двигуна-серця Пежулі, але та мовчала. І жінка розридалася. Вона гірко плакала в напівтемряві салону скаліченої машини, аж поки світ навколо не здригнувся від грому, не загули сигналізацією сусідні машини й не заторохкотіли по металевому даху, по фанері й целофану скажені краплі ще однієї травневої грози.

– Що мені робити? Як жити далі? Без чоловіка, дітей, батьків, без грошей і документів, навіть без ключів від квартири… Скаліченою, як і ти, моя бідолашна… Ніби досі машина, а стоїш тут без діла і пропадаєш…

Серед карток, зачитаних йому в неділю тією чудною дівчиною Женею, Віктора зацікавила одна Книга, яка пропонувала розповісти історії про свою матір і бабусю, запевняючи, що то справді люди з цікавими долями. Тож він зателефонував до кав’ярні, де від сьогодні працювала інша зміна дівчат-книжниць, і попросив домовитися з тією пані про зустріч. Бажано на сьогодні по обіді. Книга не відмовила, й о шістнадцятій вони вже сиділи за столиком під годинником.

– У нашому старому помешканні теж був такий годинник із боєм… – мрійливо підняла очі немолода жінка в окулярах. – Він висів на стіні у вітальні і відбивав кожну годину, чутно було і в дитячій, і в батьківській спальні. Удень і вночі. Зараз дивуюся, як це нікому не заважало, тепер усі нервують від різних звуків; мій чоловік, наприклад, терпіти не міг будильник, бо той «торохкотить». Довелося купити електронний, якого не чутно, але тепер усю ніч світяться червоним і перемигують його цифри.

– Тетяно Василівно, а зараз де той годинник? Цікавлюся, бо я б такий купив, якщо десь валяється без діла. Мене не дратує, коли він грає.

– На дачу відвезли, коли переїздили на нову квартиру, але він практично не йде, його треба щодня заводити, у ньому ж пружина, ніхто цим не займається, так просто висить, для декорації, – махнула рукою жінка.

– А яку саме історію ви хотіли розповісти про ваших рідних? Але спершу давайте щось замовлю, – побіг пальцями по столику Віктор, шукаючи кнопку виклику офіціанток. – Ви ж знаєте правила гри?

– Так-так, але кави, на жаль, не можу собі дозволити, я гіпертонік, можу випити чаю за компанію.

– А хоч тістечко, сподіваюся, можна? – хитро примружився Віктор.

– Ой, і цього ніяк. У мене зависокий цукор у крові, мушу себе тримати суворо. Але, – жінка озирнулася навколо, – я б узяла його додому, пригостила чоловіка, якщо це можливо.

– Чому ж ні? Попросимо запакувати вам із собою.

Підійшла усміхнена рудоволоса Оксана й вислухала замовлення. На якусь хвилину запанувала тиша, ніби пані Тетяна, дивлячись на той старовинний годинник, подумки крутила його стрілки назад.

– Було це перед війною. Мама, ще зовсім юна дівчина, закінчувала бібліотечне училище в одному невеличкому місті в Росії, жила в гуртожитку зі своєю подругою. За кілька днів до подій, про які я розповідаю, їх із подружкою зупинила на вулиці жінка й запропонувала поворожити. Мама, спортсменка, комсомолка, ворошилівський стрілок, сказала, що не вірить ворожінням. «Я не циганка, – мовила жінка, – а ти скоро вийдеш заміж, і виїдеш дуже далеко». Дівчата розсміялися й забули, адже в мами на той час навіть не було й на думці виходити заміж, і сердечних таємниць теж не мала.

Тато мій, майбутній тато, звісно, у цей час закінчував там само танкове училище. Побачивши одного разу мою маму біля гуртожитку, закохався моментально, захотів познайомитися, але їй він видався таким дорослим, говорив із незрозумілим українським акцентом, був кремезним, займався класичною боротьбою. Дівчина злякалася і втекла.